Успіння Богородиці – чому ми можемо навчитися в Неї?

День нашої смерті стане днем нашого народження. Ми помремо в цьому тимчасовому житті, але народимося в життя вічне. Старе земне важке тіло ляже в землю, а натомість ми отримаємо нове небесне легке тіло. Цей день, можливо, стане найпрекраснішим днем нашого життя.

Плакати і боятися смерті означає, що ми ні розумом, ні серцем не пізнали ні милості Божої, ні Його задуму про нас. Іоанн Ліствичник писав, що страх – це дитячість розуму при застарілій самолюбності. Страх смерті дуже добре відбиває і дитячість розуму, і самолюбність.

Насправді – от, помер хтось близький. Ми плачемо про нього? Ні. Він з Богом. Йому з Богом краще, ніж з нами, бо Бог добріший і щедріший за нас.

Ми плачемо про себе і загублену радість спілкування. Тобто ми плачемо про себе любимих. Ще наші сльози про те, що по недалекості розуму ми думаємо, що наш світ кращий за Царство Небесне.

От як помирали святі: “Слава Богу за все. У руки Твої віддаю дух мій”, – сказала на одрі свята Юліана Лазаревська. Їй було абсолютно ясно, що вона не помирає, а народжується в новому світі і її душа, як немовля, потрапляє в руки Божі.

На жаль, у нас немає іконографії батьківства Божого – цієї найважливішої події нашого життя, за винятком ікон Успіння Божої Матері. Діва Марія зображується немовлям у пеленах на руках небесного Отця. На іконі знаходиться важлива інформація про нашу посмертну долю і види на вічне життя.

Божа Мати померла в Господі жінкою зрілих років у цьому світі, а в той світ Вона увійшла маленькою дитиною. Нова форма тіла народжується як метелик з гусениці. Істота та сама, а форма різна. Як писав апостол Павло: “Не всі ми помремо, але всі змінимось” (1Кор. 15:51).

Що ж це за нова крилата форма тіла людей? Чим стала смерть для Божої Матері і чому ми можемо в Неї навчитися? І чи можемо взагалі чомусь навчитися, адже Вона обраниця Божа, а ми хто? Але чи так сильно відрізняються наші початкові можливості від можливостей Діви Марії?

Бог декілька тисяч років обробляв лозу Свого народу для того, щоб на ній зміг з’явитися особливий плід – Діва Марія. У цьому немає Її заслуги.

Іоаким і Анна чомусь змогли навчити Марію до трьох років. Але і в цьому немає Її заслуги, як і в тому, що Її трирічною дитиною відвели в храм.

Частина трудів Марії є в тому, що в храмі Вона, вже від себе, доклала зусилля до пізнання Бога. І коли Їй з’явився Архангел Гавриїл із звісткою від Господа, то Вона легко узнала в ньому істинного посланця істинного Бога.

Не вона призвала Бога до себе, а Сам Бог прийшов до Неї. І в цьому немає Її повної заслуги.

Успіння Богородиці, Бартоломео Мурільйо

Честь і хвала Божої Матері полягає в тому, що Вона, прийнявши в себе Духа Святого, зуміла не лише послужити Богові в Його задумі, але і зробила щось більше, ніж те, до чого була покликана місією Різдва – змогла уподібнитися Богові в дусі. У цьому Її велич і подвиг. У цьому Вона нам живий приклад.

У нас є декілька моментів, що ускладнюють рух шляхом Богородиці. Ми, як народ – плід гілки прищепленої.

Ми, як люди, не мали таких прекрасних батьків. У більшості з нас не було можливості провести дитинство в храмі.

І проте ми милістю Божою виявилися гідними уваги і милостей не менших, ніж ті, що були зроблені Богородиці. Нам дароване було не лише зішесття Духа, не лише можливість прийняти в себе Духа Святого, але приголомшлива можливість прийняти в себе усього Господа! Аванси милості Божої нас зрівнюють з Божою Матір’ю. Але подальший розвиток талантів нас сильно різнить.

Що саме?

В історії цивілізацій ми явили унікум, у голові якого змішані язичництво, Старий Завіт, комунізм і християнство. Жодну з цих стадій ми не пройшли сповна, у жодній не визріли і з жодної не винесли повноважних історичних уроків.

Замість тисячоліть засвоєння Закону, як це було в обраного народу, греків і римлян, ми, минувши стадію закону, увійшли до Євангелія.

Так деякі народи колишнього СРСР спробували зробити цивілізаційний стрибок через історичні формації. Радянський Союз, творячи комунізм, вирвав багато народів з первісного чи племінного ладу і хотів поставити їх попереду всього розвиненого світу. Підсумок відомий. Тепер ці народи знову відкотилися у свій первинний стан, збагатившись можливостями цивілізації, що наклалися на родоплемінні стосунки.

Так і ми. Не засвоївши за тисячу років Закону, ми кинулися виконувати вищі заповіді про любов до людини. Але любові до людини не може бути без того, щоб не було засвоєно “не убий”, “не заздри”, “не побажай чужого”, “шануй батька і матір”, “не розпусничай” і “не створи собі кумира”.

Язичництво ввійшло в Церкву животворчими тапочками, кривими березами, стрічками на деревах, джерелами, пісочком, земелькою і ламінованими дешевими іконочками.

Старий Завіт не “дозрів” серед людей, які шанували Статут, і справи формального благочестя стають вищими за реальну людину. Виявилася живою древня помилка про те, що Закон, а не людина – головна коштовність, і гідність людини – річ взагалі порожня.

  • Християнства не може бути без того, щоб язичництво, у будь-яких його видах, не сприймалося мерзенністю перед Богом.
  • Християнства не може бути без того, щоб порушення Закону не сприймалося справою смертельно небезпечною, яка відводить від Бога і призводить до страждань.
  • Християнства не може бути без того, щоб людина не розуміла, що мірою всіх речей є любов до Бога і людини і без пошани до людини всі наші церковні подвиги – фальш.

Але гаразд – середовище. Ми в силах ігнорувати більшу частину його впливу, адже в нас є Євангеліє і наш особистий договір з Богом, прийнятий нами при хрещенні. Які перекоси ми виявляємо на рівні особистого служіння пастирів, ченців і мирян?

Ми бачимо, що в Церкві стало можливо зробити кар’єру, добитися багатства і положення в суспільстві, без тих трудів, які супроводжують багатство в звичайному бізнесі. Спокуса чину Мелхиседекового, коли цар був одночасно священиком, є спокуса язичницької свідомості, що здолана ще на ранній стадії формування релігії. Цей пережиток дивом став воскресати в нас. Мільйони, необмежена влада, засідання в усіляких зборах і синедріонах, розкіш, дружба з владою новим мелхиседекам здаються благословенням пастирських трудів і законною платою найманства.

Успіння Богородиці, Бартоломео Мурільйо

Не так думала і жила Божа Мати. Вона “наївно” вважала, що відновлення в собі образу Христового з Його некористолюбством, милосердям, доброзичливістю і миром є справжній сенс життя, а благодать, що посилається Ним – Його краща плата за здійснені труди.

Ми бачимо, як інші клірики цілком упевнені в тому, що їх молитовні правила, пости, відправи і терпіння начальства є ті чесноти, які Господь поставить їм у праведність і за які Він спасе їх. Ні. Все це не має жодної ціни, якщо вони не служать одному – відновленню в собі задуму Божого про людину, зрощуванню в собі любові і рівноангельського стану. Так думала Божа Мати і зберігала в собі слова Божі, упокорювання і нелицемірну любов.

У проточернечому забутті себе Марія не лише уподібнилася ангелам, для яких вище щастя, – відбивати в собі Бога, але стала вище за Херувимів і Серафимів. Вона стала вища тому, що не лише відбила славу Божу, але прийняла Бога в себе і стала Його співпрацівницею. От справжній зразок чернецтва.

Божа Мати, як і ми, жила у світі і там прекрасно спаслася упокорюванням і миролюбністю.

А що ми, світські?

Ми замість миру знаходимося в стані боротьби усіх з усіма. Ми замість пошуку волі Божої скрізь шукаємо свого. Наші стосунки з Богом можна охарактеризувати як безперервну спробу обдурити Бога своїми холодними молитвами, своїм зовнішнім виглядом церковних людей, і головне – імітацією участі в Євхаристії – спільній справі людей Церкви і Бога.

Ми, причащаючись, робимо вигляд, що приймаємо Бога у своє серце. Але якщо це так, то чому не змінюємося десятиліттями? Бо в нас немає духу зізнатися в тому, що ми живемо фальшю. Божа Мати, навпаки, прийнявши Святого Духа, стала новою людиною. Ми, приймаючи в себе Тіло і Кров Христові, залишаємося тими, ким були до причастя – спадкоємцями гріхопадіння.

Хотілося написати про те, що це третя спокуса язичництва, але подумалося, що це навіть не язичництво. У язичництві є хоч якесь відчуття близькості сил небесних, містичний страх, а тут – просто первісний магізм і торгівля з небом. Древній мисливець скакав і крутився, благаючи духів полювання дарувати йому оленя. А тут навіть повернутися лінь. Замість роботи, дорученої Богом, у наявності один стогін працівника про нескінченні аванси за незроблену роботу. Світське ставлення до Бога – найчастіша спроба залучити Його до наших справ як виконавця наших проектів. Точно – гірше за язичництво.

Не так у Божої Матері. Вона не ділила життя і труди на свої і на ті, які Вона іноді жертвувала Богові. Усе Її життя було одним цілісним служінням і реальним перебуванням перед Богом.

У результаті цих неспівпадань наших поглядів з поглядами Марії ми не розуміємо важливості ні задуму про себе Бога, ні величі Успіння. Не розуміючи влаштування Божого світу, ми страшенно боїмося власного успіння і зустрічі з Богом. І – верх безумства – ми ридаємо про наших рідних і близьких через те, що вони, йдучи від нас, приходять через те, що нам здається смертю, до Бога.

Сенс Успіння, у світлі нашого спасіння, полягає в тому, що не Бог, а вже проста людина, йдучи стопами Христовими, виявилася здатною перемогти смерть, як її переміг Ісус. Вдумаємося. Ми маємо можливість не лише не боятися смерті, але і перемогти її, як це зробила Марія. Але сенс нашого життя навіть не в особистій перемозі над смертю. Важливе те, що долаючи смерть, людина стала здатна прийти до Бога, минувши пекло – і в цій зустрічі сенс нашого життя.

Успіння Богородиці, Бартоломео Мурільйо

Богородиця, минувши труну, показала не лише те, що смерть не фінал нашого життя, але і те, що смерті, яку ми знаємо, взагалі немає. Те, що ми називаємо смертю – це тільки мить, за якою починається найголовніше в нашому житті, – життя з Богом, що власне, і зображено на іконі Успіння. Божа Мати своїм життям і смертю показала, що не лише Її, але і наша смерть повинна стати днем світлого народження в новому світі.

Увага до Успіння, його честь і слава полягає в тому, що в ньому найкраще за все розкривається глибина слів апостола Павла про віру, виражених у напрочуд глибокій формулі: “Віра ж є здійснення очікуваного і впевненість у невидимому” (Євр.11:1).

Упевненість у невидимому – це стан душі, яка безперервно бачить себе перед Богом. Ця складова віри задає нам простір і наше місце в ньому – перед Богом, і є умовою нашого безпомилкового руху до Бога.

Друга складова описує наш стан руху в цьому просторі до Бога. Людина, яка не розуміє Бога, вважає, що Його вчинки – це завжди диво, яке відбувається рідко. Людина, яка живе з Богом в унісон, рухається до Нього, бажає того, що бажає Господь. Тому те, що така людина чекає, завжди обов’язково виконується. І життя з Богом, диво – для неї повсякденність.

Богородиця одного дня побачила себе перед Богом, узгодила своє життя і волю з Його життям і волею та здійснила те головне, до чого прагне всяка душа – до володіння абсолютним Благом, тобто життям у Раю поряд з Господом. Вона стала живим прикладом віри.

Успенські собори наших міст і вшановування Успіння – це тріумф віри і позначення нашого шляху до Бога. Він є досвідчене розкриття істоти віри.

Успенські собори прикрашають наші міста не просто так. Народ побачив в Успінні велич свого людського покликання і можливість його здійснення. І ми, частина нашого народу, маємо право залучитися до цього духу і знання та з’ясовувати собі значення Успіння, як етапу життя оновленої людини.

Можливо, що день смерті стане для нас особистим успінням, і ми святкуватимемо його ще краще, радісніше і ширше, ніж ми святкували свої земні дні народження. Можливо, що нові святкування тепер проходитимуть серед нових друзів – святих, Божої Матері і Самого Бога, посеред Раю, у чому допоможи нам, Господи!

Автор: священик Костянтин Камишанов