Не домагайтеся бажаного до болю в животі

Занепокоєння передається і душі

До чого ж дивне в нас сьогодні життя! Замість раю ми перетворили його на пекло. У нас є все – і при цьому ми постійно боїмося і тривожимося. Є в людини автомобіль – є привід для занепокоєння. У кого дві машини, – ті тривожаться в два рази сильніше. Ну, а якщо окрім цього є заміський будинок – хвилювань додається ще більше: адже його можуть пограбувати злодії. І людина ставить всюди сигналізацію, але при цьому продовжує тривожитися.

У жодну епоху не було такої кількості страхових компаній. У мене є знайомі в цих компаніях, і вони теж пропонують мені застрахуватися. А я все дивуюся, яким чином така кількість страхових агентств поєднується з поголовною невпевненістю в завтрашньому дні. У дверях стоять хитромудрі замки, будинки – на сигналізації, двори освітлюються справжніми прожекторами; тривожні кнопки, сторожові собаки, що охороняють наш балкон, ділянку, парковку – і проте ми не знаємо спокою. Немає почуття упевненості в завтрашньому дні, немає спокою – неспокійне дихання, неспокійний сон.

Ми знаходимося в постійному дискомфорті, і деякі з нас навіть фізично хворіють від підвищеної тривожності.

Відчуття внутрішньої тяжкості, пітливість, скачки тиску – усе це фізичне віддзеркалення внутрішніх проблем.

А потягнеш за ниточку – і стає ясно: усе взаємопов’язано. Коли захворює душа, починає хворіти і тіло. Бентежиться душа – і тіло бентежиться. А якщо тіло знаходиться в неспокійному стані, то це занепокоєння передається і душі. Тіло і душа взаємопов’язані, взаємопов’язані і почуття. Одне впливає на друге.

Я хотів одного, а Господь послав інше – ну і нічого

Тільки коли ти зрозумієш, що в будь-якому випадку нічого страшного не відбувається, це занепокоєння зникне. Адже ми починаємо тривожитися тоді, коли нам здається, що якщо не вийде те і те, то весь світ рухне. Як сказав мені один учень у школі (їх там учать різного роду сентенціям – правда, я не знаю, чи вміють вони потім користуватися ними в повсякденному житті): «Отче, ми починаємо тривожитися, коли робимо відносне абсолютним».

Так, саме це і відбувається. Ми зводимо в абсолют те, що не є абсолютною, божественною величиною, абсолютним благом. Іншими словами, відносне не є настільки важливим, що може призвести до кінця світу. Але в той час, як я кажу це, ви мені заперечуєте: «Ні, рухне! Треба обов’язково, щоб усе вийшло!» І в тому випадку, якщо щось все ж не виходить, ми захворюємо від прикрості.

Наприклад, тобі хочеться прогулятися увечері. Це зовсім не погано, навіть чудово, але вечірня прогулянка – не найголовніше в житті. Проте якщо ти вселиш собі, що гуляти увечері – це абсолютне благо, домагатися якого слід за всяку ціну, то в якийсь з вечорів, коли прогулятися не вдасться, ти розхвилюєшся, почнеш засмучуватися: «Як же так? Як же я не погуляв»? І ці думки почнуть роз’їдати тебе зсередини.

Але якщо сказати: «Не вийшло прогулятися? Ну і гаразд!»; тобто якщо нашій душі властива гнучкість, завдяки якій ми міняємо свої плани або погляд з легкістю, – то жодний стрес нам не загрожує.

Адже що б не сталося, ми готові це прийняти. Усе добре, усе по волі Божій.

Я хотів одного, а Господь послав друге – ну і нічого, Він так захотів. А якщо постійно ставити перед собою якісь цілі і завдання і наполегливо домагатися бажаного – нехай буде по-моєму! – то в разі невдачі ми засмучуємося до болю в животі: «Ну чому не вийшло так, як я хотів? Чому не вийшло?»

Пам’ятаю, якось мені треба було знайти одну книгу. Я зайшов в один книжковий магазин – її там не було; зайшов в інший – немає книги. Між тим настав вечір, і магазини закривалися один за другим. Я почав хвилюватися і метушитися – мені так хотілося купити цю книгу! Ще магазин – але і там я її не побачив. «Спробую добігти до останнього книжного, – вирішив я. – Аби лише він не закрився!» І раптом, по дорозі в магазин, мене осяяло: «Добре. Допустимо, сьогодні мені вдасться купити цю книгу. Ну і що? Я встигну за один вечір прочитати її від корки до корки? Ні. У такому разі що я втрачу, якщо куплю її, скажімо, завтра?»

Святі не хвилювалися навіть у разі втрати

Іноді, бажаючи чогось, ми так поспішаємо, так упираємося, що в разі невдачі починаємо страждати. А якщо не упиратися у своїх бажаннях, то не буде ні страждань, ні тривог. Замість цього скажемо собі: «Добре, значить – так Богові угодне. Нехай усе буде по Його волі». І заспокоїмося.

Згадаємо святих, які не лише не хвилювалися, якщо їм не вдавалося щось придбати, – вони не хвилювалися навіть у разі втрати. Їм це не заважало жити. Ніщо їх не турбувало. Спокійно, мирно і з вдячністю до Бога вони приймали все хороше. Але і в разі втрати вони не втрачали спокою, кажучи: «Нехай! Так захотів Господь».

Якщо я зараз, приміром, вирішу залишити світ і оселитися на Афоні, то, тривожившись тут, у світі, продовжу тривожитися і там. Сучасні афонські ченці – люди нашого часу. Вони доки не на небесах, поки не ангели. А от святогорці колишніх часів, які і до Афона жили спокійним, розміреним життям, на Святій горі тим більше довіряли все Господу.

Вони ніколи не дратувалися, якщо, приміром, спізнювалися на корабель. «Нічого! – казали вони. – Попливемо на наступному!» А знаєте, коли вирушав наступний корабель? Тільки на другий день. Один день – один корабель. А ми, якщо спізнюємося на автобус, трамвай або на потяг у метро, які ходять раз на п’ятнадцять-десять хвилин або навіть раз у три хвилини (якщо говорити про метро), впадаємо в таку паніку, що, поки чекаємо наступного транспорту, ніяк не можемо заспокоїтися. Згодні?

Колишні ж афонські ченці, запізнившись на корабель, казали: «Нічого страшного! Попливемо на наступному». І по їх обличчях було видно, що вони абсолютно спокійні. Поверталися назад у монастир, відкладали поклажу убік і йшли працювати в саду, продовжуючи працювати як ні в чому не бувало. Це було інше життя, з іншим ритмом.

Поспішай там, де необхідно, але потім заспокоюйся

– Так, отче! – скажеш ти. – Але зараз не можна бути такими! Треба поспішати! Якщо не поспішати – не виживеш!

Добре, поспішай. Поспішай там, де необхідно, але потім заспокоюйся. Справа не в тому, щоб швидко чи не швидко виконати якусь роботу, зробити якусь справу. Важливо, щоб душа не піддавалася цьому поспіху. Якщо треба встигнути багато що – звичайно, варто квапитися.

І на Афоні, коли в монастирі очікується якийсь важливий гість або свято з урочистою службою і щедрою трапезою, ченцям треба встигнути переробити масу справ, і вони працюють без відпочинку, бігають туди-сюди. Я сам бачив це неодноразово. Проте на душі в них мир і спокій. Душа не бігає туди-сюди, а знаходиться на одному місці. Де? Перед Господом. Тому вони і повторюють увесь час: «Господи Ісусе Христе, помилуй мене! Господи Ісусе Христе, помилуй мене!»

Якщо моя душа – у Бога, то я спокійний. І усе в мене добре.

Про це казав і старець Паїсій. Він розповідав, що, коли жив у монастирі Есфігмен, йому і ще одному ченцю якось дали завдання приготувати каву для тих, хто молиться після літургії. І от цей чернець усе турбувався, хвилювався, постійно виходив з храму, щоб встигнути з кавою. «Я ж не встигну!» – казав він. А старець Паїсій спокійно сидів на своєму місці і казав йому: «Заспокойся, молися, не йди! Дай душі вщухнути, зустрітися з Богом! І тоді підеш готувати каву. Господь усе бачить!»

Це були не просто слова – старець Паїсій дійсно так жив. Він вірив, що Бог є і Він усе бачить і все дає. Усе, що в Нього є, Він віддає, бо Його любов екстатична. Богу нічого не треба для Себе.

Отже, старець спокійно молився в храмі до кінця служби, а після літургії так само спокійно брав просфору і йшов готувати каву. «І знаєте, що я помітив? – розповідав він. – Той чернець, який усе квапився приготувати скоріше, постійно проливав каву, обпалювався, нічого в нього не виходило. Рухи різкі, нервові, промахи один за другим. А я, що не виходив з церкви до кінця служби, до «Молитвами святих отців наших …», спокійне все устигав. Господь влаштовував, і усе виходило!»

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)