Щоб усякий, хто вірує, не загинув
Сказав Господь: “Ніхто не сходив на небо, тільки Той, Хто зійшов з небес, Син Людський, Сущий на небесах. І як Мойсей підніс змія в пустелі, так належить піднестися Синові Людському, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне. Бо так полюбив Бог світ, що віддав і Сина Свого Єдинородного, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне. Бо не послав Бог Сина Свого в світ, щоб судити світ, а щоб світ спасся через Нього” (Ін. 3:13-17).
В неділю перед Воздвиженням читається дуже короткий фрагмент з Євангелія від Іоанна – лише п’ять віршів. Вони відносяться до завершальної частини бесіди Господа з Никодимом. У цих кількох рядках ми двічі зустрічаємо такі слова: щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне. Для цього, каже Спаситель, треба вознестися Сину Людському, для цього Бог, полюбивши світ, віддав Сина Свого Єдинородного. От мета пришестя Спасителя на землю, от – сенс Його земного життя, Його хресної смерті і воскресіння.
Син Божий, Син Людський, за Його власним свідченням, – єдиний, Хто зійшов на небеса, тобто, за поясненням єпископа Михайла (Лузіна), пізнав Отця. І саме Він зійшов з небес, став людиною і повинен був зазнати смерть на хресті, щоб спасти від смерті тих, хто увірував у Нього.
Що ж означає вірити в Христа? Це означає розумом і серцем визнавати і приймати Його боголюдство, Його воскресіння і перемогу над тлінням, це означає визнавати і з вдячністю приймати спасіння, дароване Ним. Юдеї, які жили дві тисячі років тому, у більшості своїй чекали від Месії іншого: вони чекали ефектних чудес, сподівалися на відновлення незалежності Ізраїлю, розраховували на нескінченне і благополучне царювання. І ми добре знаємо, що вони помилялися. Проте і в наші дні люди, які називають себе християнами, сподіваються отримати від Христа дари, які стосуються тимчасового життя, абсолютно нехтуючи іноді тим, що стосується життя вічного.
Особливо добре це видно, коли батьки просять охрестити їх дітей. Одному Богу відомо, навіщо їм це треба. Хтось робить це за традицією (“ми ж православні!”), хтось – ще з якихось недостатньо ґрунтовних причин. Більшість з тих, хто хрестить своїх дітей – новонароджених або вже кількарічних, – після звершення таїнства і самі не з’являються в храмі, і дітей не приводять. Мимоволі доводиться робити висновок, що такі люди вірять не в Христа, а в якусь магічну силу, яка захистить їх дітей від порчі, хвороб, допоможе їм у навчанні, принесе удачу і тому подібне. Чи можна сподіватися на те, що Господь не допустить погибелі подібних горе-християн та їх дітей і дасть їм життя вічне? Сподіватися, звичайно, можна, проте необхідно визнати, що часто предмет їхньої віри – не Христос і Його спасіння, а якийсь інший бог.
Плоди подібних хрестин – чи йде мова про дітей або про дорослих – досить сумні. Нерідко замість цілісного, цілеспрямованого християнина ми отримуємо людину, одержиму дикими забобонами, яка не знає своєї віри і не цікавиться нею, заходить у храм раз через раз, лише для того, щоб подати записки і поставити свічки. Так, благодать Божа може діяти і в таких людях, і після багатьох років деякі з них беруться за розум, приходять на сповідь, причащаються. Але так буває, на жаль, далеко не завжди.
Істинна ж віра, та віра, якої чекає від нас Син Божий, вимагає не лише розумового визнання певних істин (що само по собі вже немало – бо для цього потрібне хоч би знайомство з цими істинами), але припускає зміну всього життя людини, яка увірувала. Наше спасіння, наше входження у вічне життя можливе лише як співпраця з Богом. Христос відкрив нам двері в Небесне Царство – але нам треба докласти і свої зусилля, щоб увійти до нього. За вірою йдуть справи – вони одночасно свідчать про нашу віру і зміцнюють її. У той же час справи віри, що здійснюються християнином зі старанністю, неминуче оголяють його власну недостатність і слабкість, спонукають шукати спасіння не в собі, але в Христі. І надія не осоромлює нас, бо Христос для того втілився і прийшов на землю, для того Він помер і воскрес, щоб спасти нас від загибелі і дати віруючим у Нього життя вічне. Амінь.
Автор: священик Федір Людоговський (з циклу: Роздуми над євангельськими читаннями)