Якою силою освячений Хрест
Сьогодні ми згадуємо подію першої половини ІV століття після Різдва Христового – набуття і прославлення Хреста Господнього, на якому Господь Ісус Христос, принісши Себе в жертву, здійснив наше спасіння.
Господь Ісус Христос віддав Своє людське життя на страждання і муки за життя всього світу – не за абстрактне “усе людство”, але за кожну окрему людину, “щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне” (Ін. 3:16). І тепер тільки від нас залежить, чи здійснимо ми через діяльну віру цю можливість спастися чи не скористаємося нею через своє недбальство. Усе, навіть найстрашнішу пристрасть – гордість, можна здолати, аби людина примушувала себе.
У сьогоднішньому євангельському читанні описуються ті події, заради яких ми і вшановуємо Хрест. Первосвященики бажали не просто позбутися Людини, яка чинила на народ великий вплив, який, як їм справедливо здавалося, мав усе більше поширюватися, але позбутися так, щоб не залишилося жодних слідів Його вчення. Юдейське духовенство бажало через ганебну страту на хресті позбавити Спасителя слави, викликати презирство до Його вчення і показати всьому народу, що Спаситель абсолютно безсилий, безпорадний і нікчемний.
Пророк Ісая, передбачаючи приниження Сина Божого, Месії, сказав: “Немає у Ньому ні вигляду, ні величі; і ми бачили Його, і не було у Ньому вигляду, який приваблював би нас до Нього. Він був знехтуваний і умалений перед людьми, муж скорбот, що пізнав болісті, і ми відвертали від Нього лице своє; Він був зневажуваний, і ми ні у що ставили Його” (Іс. 53:2,3). Пророк Давид, натхнений Святим Духом, говорить нібито про дійсні події власного життя. Але ці слова пророка відносяться і до того, що мав зазнати прийдешній Месія: “А я черв, а не людина, приниження в людей і зневага в народів” (Пс. 21:7). Для того, щоб зрозуміти ці слова, треба уявляти, що таке розп’яття. Юдейське духовенство, звичайно, чекало, що під тиском принижень, тортур, що передують страті, страху смерті Ісус зламається, Сам Себе зганьбить Своєю поведінкою чи словами. Але цього не сталося. Господь був твердий, як камінь, про що навіть сказано в пророцтвах: “Я тримаю лице Моє, як кремінь” (Іс. 50:7). Дійсно, Спаситель був принижений, обпльований, проте Він ні в чому не відступив від істини.
Тоді вороги Христові добилися для Спасителя найстрашнішого і найпринизливішого, як їм здавалося, – страти через розп’яття, яка обурювала навіть кращих з язичників. Вже деякі римські політичні діячі і філософи засуджували цю страту, притому, що вона була призначена не для громадян Риму, а для людей, які не мали римського громадянства, яке вважалося в ті часи дуже значущим привілеєм. Проте ця страта була скасована лише в християнську епоху, за часів правління Костянтина Великого. Засудженого до такої жахливої смерті спочатку батожили. У батогів було декілька язиків, до кінців яких прикріплялися свинцеві наконечники, що нівечили людське тіло. Потім на засудженого покладали хрест, і він сам ніс його до місця страти. Проте Спаситель, як ви знаєте з євангельського оповідання, знесилівши, падав під вагою Хреста і не зміг його донести. Тоді Хрест поклали на Симона Киринеянина, який випадково проходив повз.
Після того, як людина сама приносила свого хреста до місця своєї страти, її прив’язували чи прибивали до хреста: ноги одним цвяхом або, як при розп’ятті Спасителя, двома. Розіп’ята людина кілька днів помирала в муках, зазнаючи постійне удушення. Вона була вимушена робити нелюдські зусилля для того, щоб просто вдихнути повітря. Для того, щоб зробити будь-який рух, треба було спиратися на ноги і руки, пробиті цвяхами, що викликало нестерпний біль у ранах. Можна сказати, що людина, яка вмирала на хресті, у муках звивалася уздовж цього знаряддя страти, майже в буквальному розумінні слова уподібнювалася черв’яку: “А я черв, а не людина, приниження в людей і зневага в народів“. Коли Господь помер всього через кілька годин після Його розп’яття, і Йосиф з Аримафеї прийшов до римлян просити тіло Спасителя для поховання, Пилат здивувався (про це, як ви пам’ятаєте, оповідає Євангеліє від Марка): невже Він так швидко помер? І лише запевнившись у смерті Спасителя, дозволив Йосифу забрати Його тіло.
Тіла страчених і знаряддя страти кидали до ями, що знаходилася поряд з Голгофою, для нечистот (це місце, де і був набутий Хрест Господній, уже відоме – тепер воно знаходиться в храмі Воскресіння Христового). Оскільки вважалося, що ганебно страчений злочинець вже не може по-справжньому бути похованим, то його ховали таким чином – тому слово “поховання”, напевно, тут не доречне. Але раптом прийшли Йосиф з Никодимом, Пилат поступився проханню таких знатних людей і віддав їм тіло Спасителя, а до ями був кинутий тільки Хрест.
У 70 році після чергового невдалого повстання юдеїв проти римлян, Єрусалим був остаточно зруйнований, а земля, на якій він стояв, зАіорана і засіяна сіллю. Згодом місця всіх минулих святинь, і християнських, і юдейських, були забудовані, іноді навіть язичницькими храмами. Місто стали називати Елія Капітоліна, а місце розп’яття Спасителя виявилося забутим.
Пройшло декілька століть. Християнська віра всупереч усім очікуванням нарешті восторжествувала після тривалих гонінь і переслідувань. Збулися слова Писання: “Хрест для іудеїв спокуса, а для еллінів безумство, для самих же покликаних іудеїв і еллінів Божа сила і Божа премудрість” (див. 1 Кор. 1:23,24). І покликані елліни (під якими, звичайно, мається на увазі язичницький світ взагалі, не лише греки) восторжествували, і влада над імперією була передана християнському государю, імператору Костянтину Великому.
Його мати – цариця Олена, благочестива християнка, завдяки вихованню і впливу якої, можливо, він і сам став християнином, – захотіла побудувати храми в усіх місцях Святої Землі, які були освячені спогадом про події земного життя Спасителя. Відправившись в Єрусалим, вона стала шукати і Хрест Господній. Зараз, коли ми споглядаємо на події, що вже відбулися, нам здається, що інакше і бути не могло. Але уявіть собі той час – невідоме навіть місце страти Спасителя, адже після Його Вознесіння пройшло вже майже три століття. З погляду здорового глузду, надії дізнатися, де знаходиться не лише місце страти, але й сам Хрест Господній, майже не було. Проте, почавши пошуки, цариця Олена зустріла одного юдея, який від своїх предків знав, що Голгофа знаходиться під язичницьким храмом Венери. Переказ про це передавався з вуст у вуста (звичайно, відомості від цієї людини були отримані методами того часу, під загрозою тортур). Храм зруйнували, стали проводити розкопки і побачили, що сказане цим юдеєм підтверджується. Знайшли і місце, куди в давнину скидалися трупи і знаряддя страти.
Передання свідчить, що коли розкопували це місце, там стояв величезний сморід, бо до ями поряд з Голгофою скидалися трупи не лише злочинців, але навіть тварин. Землекопи неодноразово поривалися припинити цю важку роботу, але цариця Олена, яка знаходилася на підвищенні тут же неподалік і спостерігала за ними, бачачи, що вони починають ремствувати, кидала їм золоті монети, і вони знову починали працювати. Нарешті, знайшли три хрести і табличку, що лежала окремо, написи на ній були зроблені єврейською, грецькою і римською мовами (див. Лк. 23:38; Ін. 19:20). Єврейською говорили підкорені римлянами місцеві жителі. Грецька – мова найбільш поширена по всій Римській імперії, свого роду міжнародна літературна мова того часу. Римська, тобто латинська, – мова державна. Проте табличка з написами лежала окремо, і достовірно визначити, який з трьох хрестів – Господній, було неможливо, а приблизно вирішувати такі питання не можна. Тут потрібна абсолютна точність. У наші дні, напевно, закликали б експертів, але тоді науки як такої не існувало. Залишалося тільки сподіватися на Бога. У той момент повз випадково проходила похоронна процесія, єрусалимський єпископ став по черзі прикладати хрести до покійного, і, коли був прикладений Хрест Господній, покійний воскрес.
Зараз ми дивимося на те, що сталося тоді, як на якусь казку. Усі ці події здаються нам далекими, неможливими, майже міфічними. Але набуття Хреста сталося на очах людей, які вважали себе, як і ми, людьми цивілізованими і освіченими. Це були римські громадяни, за національністю – переважно греки, перевезені в Єрусалим римлянами після того, як звідти була виселена більша частина юдеїв. Погляди людей того часу були дуже схожі з поглядами сучасної людини. Наша самовпевненість, що походить нібито від великої кількості знань, була властива і древнім людям. І на очах таких уявно досвідчених людей раптом відбувається незвичайне диво – воскресіння з мертвих, являється, як сказав апостол Павло, “Божа сила і Божа премудрість”.
У той час серед людей було порівняно мало християн. Вони набули незвичайний вплив в імперії, але сталося це швидше тому, що вони були найбільш благонадійними і водночас активними людьми, а не тому, що їх була більшість. На думку деяких істориків, у той час, коли імператор Костянтин прийшов до влади, християни складали лише близько десяти відсотків населення Римської імперії.
Усі люди, які були присутніми при набутті Хреста Господнього: і віруючі, і ті, що помилялися, і юдеї, і уявно освічені язичники – побажали побачити Хрест Спасителя (можливо, деякі тільки з цікавості) і стали просити про це єрусалимського єпископа. Тоді він за допомогою своїх кліриків високо підняв Хреста, і народ загукав: “Господи, помилуй!” Відтоді ми згадуємо цю подію, яка згодом дістала назву свята Хрестовоздвиження.
Чому ми шануємо Хрест Господній, я вже сказав: на ньому здійснилося наше спокутування. На Хресті зазнав незвичайне приниження не просто велика людина чи навіть пророк, а Сам Син Божий. Всюдисущий і досконалий Син Божий утілився, прийняв на Себе людське єство і постраждав на Хресті, звичайно ж, саме Своїм людським єством. Постраждав людським єством Той, Хто був Богом, і тому ці страждання приписуються Сину Божому, хоча Божество не страждало на Хресті і Син Божий перебував безпристрасним. Хресні страждання Спасителя мають безмежну ціну. Ми не здатні зрозуміти безодню Божественного упокорення, його незбагненну глибину.
Преподобний Ісаак Сирин мудро сказав, що упокорення є одіяння Божества. І тому, знаючи безмежну любов Бога Отця, Котрий не пощадив Свого Єдинородного Сина, ми повинні для самих себе оцінити цю жертву, для самих себе пережити її. Вона стала для нас звичною, саме собою зрозумілою. Ми постійно оточені християнськими символами і образами і тому сприймаємо те, про що вони говорять, як щось, що було дане із самого початку. Але треба зрозуміти, що здійснене заради нашого спокутування не є Божим обов’язком по відношенню до нас, а навпаки, перевершує всякий обов’язок, всякий борг, всякий закон. Воно показує нам безмежну Божественну любов і всепереможну Божественну свободу, яка не має жодних меж і перешкод.
Господь Ісус Христос є Єдинородний Син Божий. Але слово Єдинородний ми сприймаємо в суто догматичному сенсі, не розглядаючи його в значенні, я б сказав, психологічному, людському. Єдинородний Син – означає єдиний. Для того, щоб зрозуміти ціну цієї жертви, давайте уявимо: батько віддає на смерть свого єдиного сина заради спокутування людей, які проти нього повстали. Вони його зрадили, а він платить ним такою безмежною любов’ю. Притому треба розуміти те, про що сказав преподобний Іоанн Ліствичник: уся кров раба не може коштувати однієї краплі крові царя. Звичайно, він навів образ із сучасного йому життя, коли всі прекрасно розуміли, що таке государ, володар всесвіту, як тоді називали Римську імперію, і цей образ усім був ясний. Для нас він, можливо, не такий зрозумілий, але сенс його ми повинні засвоїти, нехай навіть цей образ не являється для нас вже таким живим. Якби ми пролили всю свою кров, вона не коштувала б навіть малої краплі страждань, понесених за весь мир Спасителем нашим, Господом Ісусом Христом. На Хресті страждав не просто син людський, але Син Людський, Котрий одночасно є Сином Божим, – страждав Своїм людським єством Бог. Його страждання отримали таку ціну, що всякий, хто своєю вірою залучається до них, вже отримує прощення гріхів. Звичайно, я маю на увазі віру діяльну, про яку зараз не говоритиму детально, – віру, що виражається в добрих справах, у виконанні заповідей. А найвища і найважливіша для нашого спасіння справа – участь у Таїнствах, залишених нам Самим Господом.
Хрест став символом упокорення і джерелом благодаті, тому що безмежне упокорення Боже і любов до нас понад усе проявилися під час страждання Спасителя на Хресті. Тому, коли ми шануємо Хрест, ми повинні розуміти, заради чого ми його шануємо і якою силою освячений Хрест, що колись був знаряддям страти. Треба шанувати його своїми вчинками, своїм упокорюванням, своїм посильним, наскільки це можливо для обмеженої людини, наслідуванням подвигу Спасителя. От так ми повинні шанувати Хрест Христовий. І тоді в нас через зображення хресного знамення насправді діятиме благодать Божа. Якщо ми звершуватимемо його з вірою, то дійсно відчуємо Божу силу і пізнаємо Божу премудрість.
Хресним знаменням здійснювалося багато великих чудес, я вже не говорю про те, що їм звершується найбільше з Таїнств – Євхаристія. Марія Єгипетська, осяявши воду хресним знаменням, перейшла через Йордан. Хресним знаменням святі подвижники зціляли хворих і біснуватих, перетворювали змію на золото, як Спиридон Триміфунтський. Але от найголовніше диво: хресне знамення, звершене з вірою, благодаттю захищає нас від влади сатанинської. Проте для цього потрібне глибоке усвідомлення того, щό ми здійснюємо, у чому, власне, і полягає істинна віра. Під час Літургії ми згадуємо Хрест, Гроб, триденне Воскресіння та інші події життя Спасителя. Спогад про Хрест Господній, який сполучений з твердою упевненістю того, що на ньому дійсно сталося, з усвідомленням значення цих подій, – і є вірою, що надає силу хресному знаменню і нашому шануванню Хреста. Амінь.
Автор: схіархімандрит Авраам (Рейдман)