Севастійська когорта набиралася з “антисемітів” – самарян і сирійців, які, – у цьому можна не сумніватися – вволю назнущалися над “Царем Іудейським” до і після того, як двоє з них Його жорстоко висікли, коли Він стояв з прив’язаними до невисокого стовпа руками, “батогами, що наводять жах”, – флагрумами чи, українською, нагайками (тільки замість гайки використовувалися сталеві кульки чи кістяні наконечники, що розтинали тіло до кістки).

Блазенський маскарад – червоний солдатський плащ, що символізував царську порфіру, насунутий на голову замість митри східних монархів клубок з колючок, по якому били палицею, – блазенський маскарад тривав і поза внутрішнім двором преторії, звичайного місця екзекуції: Ісус, Котрого вивели звідти, продовжував бути актором моторошної комедії, тільки глядачами були вже не солдати, а Його народ: хто занімів від жаху, хто сплюнув, хто усміхнувся, коли побачив Месію в такому вигляді.

Є тільки одна нерукотворна – дійсно нерукотворна – ікона, де ми бачимо те ж лице Спасителя, що і Пилат, юдеї і римські солдати тим ранком: спотворене, залите кров’ю, що запливло від побоїв. Розбиті брови, порвана повіка, проломлене перенісся, борода, з якої вирвані клапті волосся. Це дослідження Туринської плащаниці, в якій християни бачать ті самі похоронні пелени, що розглядав, нічого не розуміючи, Петро вранці після Пасхи 15 нісана (квітня).

Туринська плащаниця

Саме таким був Ісус перед Пилатом і народом за два дні до того, як Його гробниця виявилася порожньою – у п’ятницю, куди повертає нас 19-й розділ Євангелія від Іоанна: “Коли ж побачили Його первосвященики і слуги, то закричали: розіпни, розіпни Його! Пилат говорить їм: візьміть Його ви, і розіпніть; бо я не знаходжу в Ньому провини. Юдеї відповіли йому: ми маємо закон, і за законом нашим Він повинен умерти, тому що зробив Себе Сином Божим. Пилат же, почувши це слово, ще більше злякався” (19:6-8).

Страх Пілата цілком з’ясовний: це забобонний страх язичника, який начувся про богів, що сходять на землю в людському вигляді. В Ісусі – навіть такому – поза сумнівом було щось царствене (хоч би це Його мовчання), а царі в усіх народах мислилися рівнобожественними істотами (не за природою – за статусом, що обожнював природу), і зазіхання на них було рівнозначним зазіханню на мстивих небожителів. Не кажучи вже про те, що відправити на найтяжчу із страт безневинного – річ не з приємних навіть для безжального Пилата: при всій своїй нечуваній жорстокості – він римлянин, представник тієї культури, якій Європа зобов’язана “правовою самосвідомістю”, пошаною до закону (відсутньої в нас). Син Божий! Що б не малося на увазі під цим, краще не зв’язуватися. Тим більше, що Він явно не з повстанців. Але хто ж Він? Прокуратор (якщо бути історично точним – префект) знов увійшов у преторію і сказав Ісусові: звідки Ти? Але Ісус відповіді не дав йому (19:9).

Що Він міг відповісти? Сказати, що Він дійсно Син Божий і Цар Ізраїльський, але зовсім не в тому сенсі, що вкладає в ці титули Пилат, та і Його одноплемінники? Переказати всю історію Ізраїлю, починаючи з Адама і Єви і закінчуючи ось цим днем – днем кульмінації історії спасіння не лише богообраного народу, але і – через Нього – усіх людей, у тому числі і його – Пилата, який не знає що є істина? Ісус мовчить. Чому Він мовчить? Він що, не розуміє, що зараз, от зараз вирішується, жити Йому чи помирати на хресті? Це мовчання дратує намісника. Пилат каже Йому: “Чи мені не відповідаєш? Хіба не знаєш, що я маю владу розіп’ясти Тебе, і владу маю відпустити Тебе?” (19:10)

Влада? Ти маєш владу? Яка дитяча самовпевненість! Ісус відповідає: “Ти не мав би наді Мною ніякої влади, якби не було тобі дано звище. Тому більший гріх на тому, хто видав Мене тобі” (19:11).

Деякі повноваження в Пилата, зрозуміло, є, але все це дано йому зверху і так само дано юдеям поступати так, як вони поступають. Що не знімає відповідальності ні з них, ні з префекта, але міра цієї відповідальності – різна. Первосвященики чинять більше зло, що стає очевидним з наступного епізоду: “Пилат, почувши це слово, вивів Ісуса і сів на судилищі, на місці, що зветься ліфостротон, а по-єврейськи – гаввафа. Тоді була п’ятниця перед Пасхою, близько шостої години. І сказав Пилат юдеям: це Цар ваш! Вони ж закричали: візьми, візьми і розіпни Його! Пилат говорить їм: чи Царя вашого розіпну? Первосвященики відповіли: немає в нас царя, крім кесаря” (19:13-15).

Немає царя крім кесаря! Так зраджується не лише Ісус, в Якому вони відмовляються бачити Месію, але і Месія, на якого вони, як запевняють, чекають. І більше того: зраджується Бог, про якого Писання, псалми і пророки говорять як про єдиного справжнього Царя, тоді як поганські царі викриваються як жалюгідні пародії на Нього.

Немає влади не від Бога, але влада цих узурпаторів попущена в покарання як доказ від протилежного однієї тільки достовірності – божественної влади. І зрозуміло, до чого надалі могло призвести таке “керівництво”. Руйнування єрусалимського Храму – закономірний результат скоєної тут зради.

І тоді він видав Його їм на розп’яття. І взяли Ісуса, і повели. І, несучи хрест Свій, Він вийшов на місце, що зветься Лобне, по-єврейськи Голгофа; там розіп’яли Його, і з Ним двох інших, з одного і другого боку, а посередині Ісуса. Пилат же написав і напис і виставив на хресті. Написано було: Ісус Назорей, Цар Юдейський. Цей напис читало багато юдеїв, тому що місце, де був розіп’ятий Ісус, було недалеко від міста, і написано було єврейською, грецькою, римською мовами (19:16-20).

Пилат, як міг, відігрався на первосвящениках, які натякнули йому, що, у разі не задоволення їхньої вимоги, Тиберію буде повідомлено, що він, Пилат, на довершення до всіх своїх зловживань владою ще відпустив незрозуміло чому ватажка антиримського заколоту. А це вже серйозне порушення закону в нехай деспотичній, але все таки по-своєму правовій державі, де за погане управління провінцією втрачали не лише посади, але нерідко і голови.

Первосвященики загострили питання до краю: або Ісус або Пилат. Ризикувати життям через якогось єврея? Пилат поступив так, як поступив би на його місці всякий чиновник, але осад залишився. І намісник зірвав зло, написавши нестерпно образливий для юдеїв напис, нагадавши варварам, які уявили себе хто зна ким, хто тут хазяїн. Він різко відхилив їхні прохання його змінити: “Первосвященики ж юдейські сказали Пилатові: не пиши: Цар Юдейський, але що Він говорив: Я Цар Юдейський. Пилат відповів: що я написав – те написав” (19:21,22). І первосвященикам не залишалося нічого, як проковтнути це знущання.

“Воїни ж, коли розіп’яли Ісуса, взяли одяг Його і розділили на чотири частини, кожному воїнові по частині, і хітон. Хітон же був не зшитий, а весь зітканий згори. Вирішили між собою: не будемо роздирати його, а киньмо жереб на нього, кому буде, – щоб збулося сказане в Писанні: розділили ризи Мої між собою, за одяг Мій кидали жереб” (19:23,24). Це – з того самого 21-го псалму, що починається словами: “Боже, Боже мій! Нащо Ти покинув мене?”

Розіп’ятий Ісус живе цим псалмом, відтворюючим те, що відбувається з Ним і в Ньому: “А я черв, а не людина, приниження в людей і зневага в народів. Всі, хто дивиться на мене, насміхаються з мене, зневажають устами, киваючи головою: “Він надіявся на Бога, нехай же спасе його, нехай визволить його, коли він угодний Йому”… Пробили руки й ноги мої. Розділили ризи мої собі і за одежу мою кидали жереб” (Пс. 21:7-9,17,19).

Для Іоанна, як і для других євангелістів, дуже важливо підкреслити, що Ісус саме той, про Кого пророкував автор Псалма: Він – Цар Ізраїльський, Якому вклоняться всі народи, Бог, Чия слава ніде і ніколи не відкриється так, як в цьому жахливому приниженні Бога і Людини, узятому Ним на Себе. Навіщо? Щоб кожен принижений знав, що і Бог зазнав те ж саме, увійшов до цього жаху і наповнив його Собою, Своєю силою і славою, навертаючи пекло у Своє Царство.

Біля хреста Ісуса стояли Мати Його і сестра Матері Його, Марія Клеопова, і Марія Магдалина (19:25). Чому тільки жінки і Іоанн? Бо в жінках не бачили жодної загрози. Ну, а Іоанн? Він був ще занадто молодий, – хлопчисько, можна, не звертаючи уваги, хильнути нарешті з глека, розслабитися, розіграти між собою білизну і верхній одяг розіп’ятих.

Ісус, побачивши Матір і ученика, що тут стояв, якого любив, говорить до Матері Своєї: Жоно! Це – син Твій. Потім каже ученикові: це – Мати твоя! І з цього часу ученик взяв Її до себе (19:26,27). Я утримаюся від коментування цих слів, які, мені здається, не можуть не торкнутися навіть саме зашкарубле з сердець.

Проявивши останню у Своєму земному житті турботу про людей, Ісус, знаючи, що вже усе звершилося, щоб справдилося Писання, говорить: пити! Стояла тут посудина, повна оцту. Воїни, намочивши оцтом губку і настромивши її на тростину, піднесли до уст Його. (19:28,29).

Це не знущання, як дехто вважає. Навпаки, це прояв милосердя. Цю гірку і різку рідину, яка добре угамовує спрагу, до наших днів п’ють ізраїльські солдати на марші під час тривалих переходів під час спеки. У палестинському кліматі треба пити не воду, а от такий напій.

Коли ж спробував оцту Ісус, сказав: звершилось! І, схиливши голову, віддав дух. А оскільки тоді була п’ятниця, то юдеї, щоб не залишати тіл на хресті в суботу [бо та субота була Великдень], просили Пилата, щоб перебити їхні голінки і зняти їх. Отже, прийшли воїни і в першого перебили голінки, і в другого, розіп’ятого з Ним. А коли, підійшовши до Ісуса, побачили, що Він уже помер, то не перебили в Нього голінок. Але один з воїнів списом проколов Йому ребра, і відразу витекли кров і вода. І той, що бачив, засвідчив, – і свідчення його правдиве. Він знає, що говорить правду, щоб ви повірили. (19:30-35).

Смерть на хресті, яку так чекали розіп’яті, могла не приходити кілька діб, і весь цей час обліплені мухами, обливаючись потом і кров’ю раби (на громадян Риму ця страта не поширювалася) були вимушені безперервно присідати, щоб ковтнути повітря, при тому, що тертя кістки об цвях викликало больовий шок. Але смерть на хресті була страшною не лише цими та іншими муками, але й тим, що приниження страчених з нею (смертю) не закінчувалося: останки померлих залишались на хрестах, поки не згнивали,  стаючи здобиччю собак і стерв’ятників. Якщо ж тіла, як в описаному євангелістами випадку, зважаючи на свято все ж знімалися, то вони також не удостоювалися поховання, а викидалися, як падаль, до ями.

Від чого помер Ісус? Одні з дослідників Туринської плащаниці припускають, що від удушення, інші – від розриву сердечного м’яза. “Краще пояснення значного витікання крові і сироватки з рани в грудях, – пише Джовані Новішалі, – являє гіпотеза про кровотечу в перикард, яка виникла внаслідок інфаркту, що стало причиною смерті”. Це – наукове пояснення. Богословське – від “безумства любові”, як сказав Максим Сповідник, який сам зазнав тортури: йому відрубали руку і вирвали язик, але вже не язичники – християни, які бачили в ньому єретика, а не викривача єресі, що розділялася всіма єпископами, включаючи Папу Римського і Константинопольського Патріарха.

Кров і вода… Іоанн, двічі підкреслюючи, як очевидець, істинність свого свідоцтва про це витікання, цього разу має на увазі не символіку води і крові, яким відведено стільки місця в його Євангелії – ця натуралістична подробиця знадобилася йому як доказ того, що Слово дійсно стало плоттю. Вода і кров окремо одна від одної можуть витекти лише з трупа і саме те, що Ісус помер “не навмисно”, що це була не коротка непритомність, а саме смерть, важливо показати Іоанну. Показати всім, хто і тоді і зараз заперечує достовірність цієї Смерті, а значить і Воскресіння.

Автор: священик Костянтин Кравцов

Неділя перед Воздвиженням…