Найбільше свідчення Божої Любові
У Євангеліях читаємо, що Ісуса розп’яли. Такий спосіб страти практикували в епоху пізньої античності: жертву прив’язували або прибивали до хреста чи стовпа. Бути розп’ятим у буквальному сенсі означало – висіти. Розп’яття практикували в Середземномор’ї далеко перед тим, як цю кару перейняли римляни. Його застосовували перси, ассирійці, скіфи та фракійці. Олександр Великий розп’яв тисячі людей. Цей вид кари перейняли його наступники. Тому не дивно, що римляни почали розпинати злочинців: найперше так страчували вбивць та збунтованих рабів (через це розп’яття називали карою для рабів: servіle supplіcіum). Це був засіб залякування для профілактики бунтів. В Ізраїлі в час правління Олександра Янная (102–76 до. Хр.) було розп’ято тисячі фарисеїв, які стали його противниками.
«У часи Римської окупації землі Ізраїлю розп’яття – цей найстрашніший вид узаконеного вбивства і катувань – було повсякденним явищем в Юдеї першого століття нашої ери. Ніде не розпинали так часто, як у юдейській Палестині. Це варварське знущання було звичайним покаранням за юдейські повстання проти нещодавно встановленого римського панування. Лише за тридцять років перед розп’яттям Ісуса близько двох тисяч юдеїв було розп’ято за стінами Єрусалиму в один день. З того часу здійснено багато інших кар. Часті розп’яття злочинців, рабів, бунтівників та інакодумців слугували страхітливим нагадуванням усім підданим імператора про жорстокість Римської окупації.
Цікаво, що хоча розп’яття й було дуже поширеним явищем, євангельська оповідь про розп’яття Ісуса містить найповніший опис того виду страти в стародавній літературі. Чому ж тоді про розп’яття згадували тільки побіжно, рідко зупиняючись на деталях? Чому багато письменників, які мали б описати розп’яття у своїх творах, уникали цієї теми? На це є дві причини, і вони також допоможуть нам побачити смерть Ісуса в новому світлі.
Насамперед для більшості культурних, освічених письменників давнини розп’яття було надто огидним явищем, щоб про нього говорити. Цей вид страти мав заподіяти засудженому якомога більше болю: надзвичайно повільна смерть наставала від задухи, спеки чи переохолодження. Причому дрібні деталі постійно «вдосконалювали» по-садистському налаштовані кати. Розп’яття було жахливою тортурою. Це знав кожен, хто хоч раз за ним спостерігав. Тому освічені літературні діячі не бажали про нього навіть чути. Вони аж ніяк не прагнули його скасування, сприймаючи його як засіб залякування, необхідний для підтримки порядку в цивілізованому суспільстві. Але водночас вони намагалися про нього не думати. Занадто пильна увага до розп’яття спотворювала б їхнє уявлення про римське панування як про гуманний і благотворний для всіх державний устрій, який приносить мир і процвітання народам. Ці люди не заперечували проти настільки поширеної в нашому світі двозначності. З одного боку, їм вдавалося зберегти ідеалізований образ суспільства, де правлять закони цивілізації, але, з іншого – вони не могли не знати, що порядок у ньому підтримують коштом добре налагодженої системи залякування.
Розп’яття було ганебним публічним видовищем, інакше воно не змогло б до кінця виконати своєї ролі. Тим рішучіше його уникали діячі літератури та мистецтва, які оспівували славу Риму. Такі знамениті правителі, як Юлій Цезар і Пліній, яким регулярно доводилося віддавати накази про розп’яття, ніколи не згадували про них у своїх мемуарах.
Друга причина, через яку розп’яття рідко згадували в стародавній літературі, полягала в передбачуваній нікчемності засуджених. Гідні поваги люди – римські громадяни та важливі суспільні діячі – не могли бути розп’яті. Це було долею нижчих верств населення – рабів і чужинців. Особливо часто розп’яття ставало покаранням для державних злочинців і непокірних рабів (непокірність зовсім не обов’язково означала бунт: римський поет Горацій писав про господаря, який наказав розіп’яти раба, тому що той потайки покуштував страви, призначеної для панського столу). Розп’яття було корисним для підтримки політичної влади Риму над величезною імперією, а також державної структури всього рабовласницького суспільства. Страх перед можливим повстанням рабів, що порушило усі суспільні підвалини, як і перед бажанням підкорених народів скинути римське ярмо, виявляли тисячі хрестів, що вишикувалися від Риму до Єрусалиму.
Розп’яття являло собою зворотний бік медалі під назвою «Рах Romana» – запоруки порядку, миру та безпеки. Але мир і процвітання забезпечувалися жорстокі, варварські методи. Розп’яття було вигідне для тих, хто користувався благами ідеалізованої ними цивілізації. Про нього можна було з легкістю забути, адже саме такою була мета цієї кари – стерти з лиця землі пам’ять про неугодних, яким довелося дуже дорого заплатити за блаженні мріяння сучасників. Отож розмов про розп’яття в суспільстві уникали, а про нещасних страчених не згадували ніколи. У кожного суспільства є свої способи стирати з лиця землі пам’ять про неугодних: камери тортур, в’язниці і т. д. А скільки людей безслідно пропало від рук диктаторів уже нашого часу, і скільки брехні було вимовлено, щоб покрити ці злодіяння! У наш час в усьому світі упорядковують міста, щоб зробити їх привабливими для туристів і приїжджих бізнесменів. При цьому зазвичай просто видаляють з вулиць неприємних для їхніх очей жебраків і безпритульних – мабуть, справжнє обличчя міста. Як вважають багато людей, істинно гуманного суспільства можна досягти, якщо просто закрити очі на знедолених. А що думає з цього приводу кожен із нас?
Ісус – Бог, страчений нарівні з повстанцями та рабами! Бог, зарахований до людей, гідних забуття! Для офіційної римської влади того часу такий образ Бога був неприйнятний, оскільки він виставляв на загальний огляд зворотний бік римської цивілізації – жорстокість та варварство, про які було непристойно згадувати в бесідах. Ісус не мав залишитися в пам’яті людей. Розп’яття мало зробити з ним те саме, що зробило з тисячами інших безіменних жертв. Але Ісуса не забули. Історія Його розп’яття лунала й продовжує лунати. Протягом двох століть Рим безуспішно намагався стерти її з пам’яті людей, і пам’ять про Нього. Проте Його єдність із забутими жертвами свавілля та знущань, з людьми, які заплатили своїм життям за філософію можновладців, не дозволяє забути і про них.
У Своїй смерті Ісус розділив долю не тільки своїх «сусідів» по хресту, а й інших незліченних жертв. Він ступив у темряву, що поглинула й продовжує поглинати тисячі людей. Ісус єдиний міг би уникнути цієї долі. У дні й тижні, що передували Його арештові, Він мав не один шанс сховатися, але віддав перевагу солідарності з нещасними жертвами – не заради себе, а заради них. Його єдиною метою було єднання з ними в любові. У Євангеліях зазначено, що Ісусові, Який висів на хресті, запропонували хмільний напій, щоб полегшити біль. Цей напій – вино зі спеціями, готували для засуджених єрусалимські жінки, керовані співчуттям, щоб притупити їхній біль. Але Ісус відмовився пити. Відмовився, бо сам прийняв рішення випити до дна чашу страждань; ступив у темряву і розділив долі тих, кого вона приховувала.
Ісус страждав нарівні з іншими, але Його любов перемогла смерть. Страждання не змусили Його замкнутися на Собі. Вони не позбавили Його, як це часто буває, духовної сили та здатності піклуватися про інших. Навпаки, навіть умираючи, Ісус випромінював турботу і любов , яка зігрівала всіх довкола. Вона зігріла засуджених разом з Ним розбійників, Його охоплену горем матір і навіть катів, про прощення яких Він благав Бога.
Коли ми питаємо, ким є Бог, у якого віримо, – то в Писанні чуємо відповідь апостола і євангеліста Івана: «Бог є Любов» ( Ін. 4:16). Це любов Отця, Сина і Святого Духа. В 1 Кор. 13 апостол Павло, подібно, як і євангеліст Іван, персоніфікує любов і робить її підметом, який пов’язаний із шістнадцятьма присудками (Любов – довготерпелива, любов – милосердна, вона не заздрить, любов не вихваляється, не пишається, не безчинствує, не шукає свого, не гнівається, не замишляє зла; не радіє з неправди, а радіє істині; усе покриває, всьому йме віру, всього сподівається, все терпить). У цьому тексті – та всіх інших текстах Нового Завіту, коли йде мова про Божу Любов, – вжито грецький іменник αγαπη, який означає жертовну, немотивовану любов, яка не шукає свого; вона дарує божественне об’єктові любові. Таким чином Любов – це синонім Христа: «Хто не любить, той не пізнав Бога, тому що Бог є любов. Любов Божа до нас відкрилась у тому, що Бог послав у світ Єдинородного Сина Свого, щоб ми жили через Нього. У тому любов, що не ми полюбили Бога, а Він полюбив нас і послав Сина Свого на очищення від гріхів наших» (1Ін. 4:8–10). У Посланні до Римлян також читаємо: «Бог же Свою любов до нас доводить тим, що Христос помер за нас, коли ми були ще грішниками» (5:8). У Послання до Євреїв є такі слова: «Бо ми маємо не такого первосвященика, який не може страждати з нами в немочах наших, але Такого, Який, подібно до нас, зазнав спокуси в усьому, крім гріха» (Євр. 4:15). Звідси випливає, що Хрест є знаком і свідченням Божої любові. Відтак християнство є свідченням про невимовну любов Божу, яка виявляється в жертві Ісуса Христа на хресті. Це свідчення є свідченням любові про Любов. Тому бути учнем Ісуса, за словами євангеліста Марка, означає іти за Христом і жити подібно, як жив Він: «І, покликавши народ з учениками Своїми, сказав їм: хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе, і візьме хрест свій, і за Мною йде» (8:34). Бог хоче, щоб ми жили Його життям – Любов’ю, і тому «що любов Божа влилась у серця наші Духом Святим, даним нам» (Рим. 5:5). Жити цією Любов’ю, даруючи себе іншим, – це наш особистий хрест, на якому вмираємо для свого егоїзму і, не шукаючи свого, віримо в кожну людину, готові задля її добра все знести й перетерпіти. Результатом такого життя й відкритості до ініціатив та пропозицій Господа буде факт, що Божа Воля і Царство Боже будуть як на небі, так і на землі.
Автор: о. Юрій Щурко