Одного дня Христос так звернувся до апостола Петра:

– Відійди від Мене, сатано! Ти спокуса Мені, бо думаєш не про Боже, а про людське. (Мф. 16:23)

А апостол Петро так звернувся до Ісуса:

“Симон-Петро припав до колін Ісусових і сказав: Господи, відійди від мене, бо я чоловік грішний!” (Лк. 5:8).

А от жителі цілої країни женуть Христа:

“І почали благати Його, щоб відійшов від меж їхніх” (Мк. 5:17).

Як усе по-південному темпераментно

Йди-прийди, та ще по відношенню до Христа…

У випадку з жителями Гадаринської країни все зрозуміло. Тамтешні юдеї займалися бізнесом, забороненим Законом, – розводили свиней і продавали їх невірним. Брудні гроші були основою їх благополуччя. Вони розуміли, що прийшов Пророк, Який нагадав їм про Закон і готовий похитнути їх добробут. І вони, прикинувши збитки і розміркувавши, достатньо наполегливо просили Господа віддалитися від них і не мучити їм душу, не тривожити совість.

З апостолом Петром справа складніша. Йому не важливий був рибальський бізнес. Він просто злякався.

Бог повний благодаті, що пожирає гріх як вогонь. Петро також знав, що наближення до Бога в нечистоті може спричинити смерть, як у випадку з Озою.

Цей Оза, з кращих намірів, хотів тільки підтримати Ковчег Заповіту, що накренився, як тут же був убитий силою Божою.

Петро бачив себе грішним і тому просто боявся померти поряд з Богом, як померли все ті, хто осмілювався наблизитися до Бога в безрозсудній зухвалості.

Вада Петра

Петро знав, що на праведників немає суду – Господь любить чисті душі. Але чиста душа вимагає зусиль самозречення. Ці зусилля можливі для кожного, бо Бог допомагає усім, хто стає на шлях покаяння.

Апостол бачив себе з одного боку, Бог бачив з іншого. За логікою Петра, він повинен був віддалитися від Бога. За логікою Ісуса, навпаки, наблизитися.

Жителі країни Гадаринської не захотіли наближатися до Бога через користь. Але що зупинило Петра? Чому він, усвідомлюючи себе грішним, не потрудився очиститися? Чому він не знав, що Бог прийшов спасти не праведників, а грішників, що каються?

Петро, незважаючи на свою палку віру, мав ваду, яку він сам у собі відчував, і яка привела його до триразового зречення. Він боявся сам себе.

Ця вада, властива нам усім, полягала в нерозумінні задуму Божого про людину: Бог бажає людині спасіння і постійно наближається до неї, бо знає людину. – Людина боїться Бога і постійно ухиляється від Господа, бо не знає Його.

Як живе грішник?

Більшість людей знають про Бога, але не знають Його. Розум, що перебуває в гріху, дає хибне уявлення про Господа. Грішник знає так, як може знати зіпсований розум зіпсованої душі – судить по собі.

Якщо я сильний, змушу всіх підкорятися мені. Якщо багатий, усе собі куплю. Якщо розумний, усіх можу змусити думати так, як думаю самий.

А раз Бог найсильніший, значить, Він хоче всіх нас змусити робити те, що Йому потрібно. А це небезпечно чи невигідно.

Ми віримо Богу і не віримо. Ми знаємо, що Господь всесильний, і поводимося, здебільшого, сподіваючись на свої власні сили. Ми знаємо, що Він всюдисущий, і, дивна річ, дозволяємо собі перед Ним нахабство, злість, хамство, пожадливість, розпусту, пияцтво і гордість – так, немов Бога немає.

Ми вмикаємо і вимикаємо присутність Божу, як вмикають і вимикають світло в кімнаті.

Двоєдушність, якась шизофренія роздвоєної свідомості переслідують людей усе життя. У нашій голові то переважає Боже, то наше власне.

Коли егоїзм у небезпеці

Дві речі примушують нас ухилятися від Бога: надбання та егоїзм.

Парадокс – Бог дає нам благополуччя, і це ж благополуччя вселяє нам думку тікати від Бога.

На жаль, велике майно, влада і сильна воля замість того щоб служити інструментами наближення до Бога, часто віддаляють нас від Нього і закривають нам небо. Так відбувається, бо шукаємо свого: своїх смаків, своєї волі, своєї пожадливості.

Ми як жителі Гадаринської країни, з одного боку, раді пришестю Христовому, оскільки Він позбавляє від нашестя бісів, а з другого, майже щогодини женемо Його від себе, бо проповідь Євангельського братерства не вміщується в нашій душі.

Ми так само, як Петро, просимо вийти від нас Христа, коли Він стає для нас занадто близьким, бо побоюємося за свій егоїзм.

Смертельний достаток

Коли я був молодим, мені довелося поговорити з одним духівником з потомственого священицького роду. Він запитав мене:

– Як спасаєшся?

– Милістю Божою і вдячністю. Господь усе мені дав, і я живу як у Раю.

– Дивися, чадо, як небезпечно ходиш. У милості і достатку грішна людина черствішає в гріху і забуває Господа. А в хворобі і нужді вона біжить до Бога.

– Що ж, достаток і спокій небезпечні?

– Для більшості не лише небезпечні, але і смертельні. Богу угодне, щоб нам вже тут було добре. Але нам часто угодне так, що коли добре, щоб не було поруч Бога. Людина лукава. Увесь час норовить обдурити Бога. Узяти в Господа в борг і не віддати. Але ж на Страшному Суді запитають…

Не на те народилася

От простий приклад, коли достаток і простір душі псує людину.

Припустимо, якійсь молодій панянці пощастило, і чоловік дістався багатий і працьовитий. Він дав можливість дружині не працювати десь на чужих людей, а “попрацювати” вдома хранителькою сім’ї і мамою. Вона погодилася. Вона здорова. Для неї залишаються труди лише заради улюбленого чоловіка. Заради власної дитини. Заради своєї домівки.

Їй не потрібно ходити на хімічний комбінат або на ферму, як це від нужди роблять інші жінки. Не треба любити чужих дітей, як це роблять виховательки дитячих садків. Не треба обслуговувати чужих людей взагалі. Люби свою кровиночку, люби свою любов.

Ні. Замість блаженства з нею стається Синдром молодої матусі, і вона стає нервовою. Пише в соціальних мережах, де скаржиться на нечутливого байдужого чоловіка. Плачеться, як замучила її власна дитина і позбавила особистого життя. Батькам теж дістається: і від них, бачте, життя молодій панянці немає.

Їй усього мало, і особливо – мало уваги. Адже вона не на те народилася, щоб сидіти вдома як куховарка. Для чого саме, правда, вона і сама не знає, але всі їй набридли, і всім від неї щось треба, і тільки їй, як би, нічого ні від кого не потрібно.

Чому так? Бо де приходить слово “повинен”, йде слово “любити”. Бо живе і не любов’ю, і не Христом, а собою, своїми смаками і своєю волею. Ясно, що Христос тут не потрібний.

Не потрібний ні Христос, ні Його Хрест, ні Його всепоглинаюча благодать. Не потрібні ні труди хресні – взагалі ніхто не потрібний, окрім подруг і інструкторів з гірських лиж.

Вона може ходити в храм, про щось розмовляти з Богом, мати складне внутрішнє життя. Але насправді її світ побудований навпаки: вершиною піраміди вниз, де вгорі – вона сама, любима.

Раптом виявляється, що сімейне життя – це труд. Труд! Виявляється, що сімейне щастя – це не картинка в модному журналі, а труд на десятиліття.

Раптом виявляється, що любов – це не кава в ліжко і не квиток в Італію, а благодать, яка посилається Богом за труди праведні.

Раптом виявляється, що шлюб заснований Богом не для спільної розваги, а для спільного входження в Царство Небесне. І якщо чоловік і дружина не простують до Бога тримаючись за руки, то це і не шлюб християнський, а цивільний союз, що не має до Бога і Його благодаті жодного відношення.

Які раптові відкриття дорослої людини, яка зіткнулася із справжньою любов’ю!

Дія гріха самолюбства

Ні, істеричні молоді безробітні матусі не грішніші за інших. Вони нічим не гірші. Просто в такому клінічно чистому виді виразно проявляється дія гріха самолюбності. Ще немає жодних серйозних реальних випробувань, усе в найкращому стані, і от, будь ласка. А що буде далі?

Бог дав усе: і молодість, і здоров’я, і достаток. Не дає тільки те, що повинні створити самі – любові. З любов’ю Він, звісно, допоможе, але її, все-таки, повинні творити самі.

Але все навпаки – узяли милість і щедрість Божу перекрутили до злості і домашньої війни.

І не лише матусі. Хто в багатстві згадав Бога? Ну, допустимо, згадав. Але тут прийшов Христос, і що далі? Як і раніше жити як жив?

– Вийди від мене, Господи, бо я людина грішна.

Те ж саме із здоров’ям і іншими дарами, які ми дуже часто використовуємо не за призначенням.

Це Євангельське оповідання не про якусь чужу подію. Воно про все наше життя.

Про нашу шкідливість, упертість, свавілля і навіть нашу маленьку адамову хитрість з Богом.

Ще раз подивимося на сьогоднішнє Євангеліє.

Господь просить Петра кинути сіті у воду ще раз.

Хто просить? Бог!

А Петро поволі чинить опір і бурчить. Звичайно, він рибалка. Він всю ніч даремно ловив рибу і нічого не упіймав. Він краще знає, коли ця риба йде в сіті. А тут якийсь Наставник з теслярів і зовсім не рибалка учить його, професіонала.

Він бурчить: “Наставнику, ми трудилися всю ніч і нічого не впіймали, але за словом Твоїм закину сіть” (Лк.5:5). Упирається і нехотя піддається, бо зі своєю упертістю виглядає на публіці, що прийшла до Наставника, дуже безглуздо.

І раптом диво!

Здавалося б, треба прийняти Христа. Але ні, знову став упиратися, вже з іншого приводу, і навіть м’яко гнати Ісуса: “Господи, відійди від мене, бо я чоловік грішний!“.

Що ти робитимеш?! Знов не так! Що Господь не робить, усе для нього “не слава Богу”!

Йди геть, Господи. Йди сюди, Господи

Головна лінія всього цього уривка не стільки в лові, скільки в сперечанні апостола Петра. Суть цього в тому, що людина від початку хвора на первородний гріх, самозвеличенням “бути як бог” або навіть вище за Бога.

Чому треба бути як Бог – адже це абсолютно неможливо? – Бо гордість не знає меж. Бо гордість – почуття протилежне до любові, не з’єднує з Богом, а відштовхує від Нього, примушує конкурувати з Творцем і прагнути до переваги.

У гордості людина просить піти Христа. Наприклад, піти з бізнесу, із сім’ї, з душі. – У любові, навпаки, людина бажає злитися з Богом в одне ціле.

Чи частіший варіант – людина виганяє і запрошує Христа на власний розсуд. Розпусничає, краде, пиячить, б’є дитину – Христос, йди геть.

Захворіла, гроші потрібні, просто нудно – напевно, Христос, сюди і дай, що прошу.

От ти нарікаєш на дружину. У твоїх вустах Божі слова чи свої? Причому тут, хто кому повинен? Головне – чи є в твоїх наріканнях слова Божої любові чи ні. У серці небесна любов чи пристрасті…

От ти ведеш бізнес. Тебе спонукає пожадливість або справи твої ґрунтуються на заповідях?

Уся твоя сутність націлена на шлях до Бога чи на благополуччя, що досягається за допомогою Божою?

Бог більший і сильніший

Усе просто. Бог дав заповіді прості і ясні, зрозумілі будь-кому. І кожен прекрасно сам знає, що він винен Богові – без книг і без богослов’я. І кожен сам вирішує, в яку міру близькості він готовий увійти з Богом. Кожен вирішує сам – жити з Богом або без Нього.

Стан віддаленості від Бога породжує страх. Страх взагалі – супутник гріха і, за визначенням Іоанна Ліствичника, “дитячість розуму при застарілій самолюбності”.

Якщо людина не зовсім безглузда, вона здогадується, що Бог більший за неї і сильніший. І раз не любиш сильного і мудрого Бога, то, правильно, – тоді бійся.

І що Христос каже Петру?

– Не бійся.

Як можна не боятися Бога? І хто не боїться Бога?

Є страх Божий – початок премудрості. І є страх людський – результат відсутності цієї мудрості.

Страх Божий походить від любові до Бога і від страху засмутити небесного Отця. Цей страх тягне людину до Бога.

Страх людський, навпаки, виникає від боротьби з Богом, від очікування покарання за злочини перед Небом. Він віддаляє від Бога нерозкаяного грішника.

Батька не бояться діти. А суддю не бояться ті, кого він любить, і хто любить його. Бо, як написав Іоанн Богослов, “той, хто боїться, не довершений у любові” (1Ін. 4:18).

Витягнули і пішли

Бо жах обійняв його і усіх, хто був з ним, від цього лову риб; також Якова та Іоанна, синів Зеведеєвих, які були Симоновими друзями.

І сказав Симонові Ісус:

– Не бійся, віднині будеш ловцем людей. (Лк. 5:10)

“І, витягнувши обидва човни на берег, залишили все і пішли за Ним” (Лк. 5:11).

Цікаво, що не кинули улов, а все-таки витягнули. Подумали… і залишили на березі.

Витягнули улов як люди Старого Завіту, а пішли за Христом як люди Завіту Нового. Прийняли рибу як люди, пішли – як ангели, для яких їжа – слово Боже.

Господь не просить нас кидати наш невід життя. Раз Бог дав цей улов, то не для того, щоб кидатися Божими дарами.

Йому угодні ті, хто чесно працює і живе згідно десяти древніх заповідей. Його влаштовують чесні найманці. Але Він бажав би більшого – любові.

Господь просить просто любити Його – більше за рибу, свиней, биків, дружину, чоловіка, пенсію, здоров’я, гріх.

І не боятися, бо Він – Отець. Хіба чогось отець не дасть синові?

Автор: священик Костянтин Камишанов

Усе по темі: 18 неділя після П’ятидесятниці