Про те, що диво є радість і борг

Усі, у кого були діти, можуть згадати жахливі ночі відчаю. Хворе немовля кидається в жару, усі молитви промовлені, а коліна вже не відчувають болю. Глибокою задушливою ніччю приходить думка:

– Невже дитя помре? Господи, навіщо Ти дав мені Його?

Але якщо ще помолитися, вже над силу, якої немає, то можна почути:

– Ти думав, Я тебе забув? Ти думаєш, що я люблю Мого чоловічка менше за тебе? Якщо Я дав, то не для того, щоб забрати.

Але смерть іноді все ж забирає дітей.

Багато причин смерті дітей. Один Бог знає чому їх треба узяти назад.

Важко відспівувати дітей. Із зусиллям прагнеш не проектувати на себе горе батьків, зібрати почуття силою волі і сказати щось утішливе людям, які скуті горем. На чоловіків я прагну не дивитися. Жінки стискуються, закривають очі долонею, і згадується: “Рахиль плаче за дітьми своїми і не хоче втішитися” (Єр. 31:15).

Нам тільки і залишається ловити серцем ледве чутний голос, що приноситься невидимим вітром з іншого світу. А ще є надія на зустріч усіх нас разом: Бога, мене і померлих – єдина пігулка, що вгамовує внутрішній біль.

Коли в царя Давида захворіла дитина, то він так відчайдушно і пристрасно молився, що слуги боялися за нього і за себе. Коли ж немовля все ж померло, то ніхто із слуг не наважувався підійти до царя і всі запитували:

– Якщо був убитий горем під час хвороби, то, що з ним станеться зараз, після смерті?

Почувши про смерть, цар встав із землі, змінив одяг, попросив хліба, і обличчя його просвітліло: “Доки дитя було живе, я постився і плакав, бо думав: хто знає, чи не помилує мене Господь, і дитя залишиться живим? А тепер воно померло; навіщо ж мені поститися? Хіба я можу повернути його? Я піду до нього, а воно не повернеться до мене” (2 Цар. 12:22,23).

Він став тихий і рівний, бо точно знав, що Господь насправді благий і милостивий. Наш плач буває від двох причин. Смерть близьких людей дуже болюче ампутує в душі щось таке, що ніколи не може бути забутим і хворітиме завжди. Але це лікується, частково, новою любов’ю чи новою дитиною. І цей плач вибачний.

Але інший плач – з жалості до себе – ображає недовірою і Бога, і померлого. Він усувається вірою.

Віра – це здатність бачити Бога серцем і розумом, частково входити в Його задум. Віра спрямовує до Небесного Отця розум і почуття, і вони, рано чи пізно, зустрічають Його, як наїнська вдова зустріла Христа. Не думаю, що це було для них двох простою випадковістю.

Воскресіння сина наїнської вдови, Юліус фон Каролсфельд

Ми не знаємо, що сталося з померлим сином наїнської вдови. Чи був він убитий, чи помер через необережність, або його відвідала рука Божа. Знаємо тільки те, що життя вдови після смерті єдиного сина поступово перетворилося в жорстоку муку. Знаємо, що вінець її життя був би для неї дуже суворий.

Але от у міських брамах зустрілися дві процесії – Христос з учнями і вбита горем мати з плакальниками.

Зустріч була напрочуд демонстративною. Учитель не міг пройти байдуже, не сказавши хоч би пару слів про природу смерті і про горе. Уся подорож Христа країною – це був суцільний майстер-клас і пошук наочних прикладів. Усі Його чудеса нанизані в логічний ланцюжок. І щоб вставити наступну ланку, Ісусу доводилося відшукувати наступного кандидата на диво, іноді в місцях досить віддалених одне від одного. Він знаходив знакові життєві ситуації і давав на їх прикладі переконливі зразки ставлення Бога до людини. Під час цих, як би випадкових, зустрічей Христос мотивував учнів і оновлював суть договору Небесного Отця зі Своїми дітьми.

До певного часу, Христос просив учнів і народ тримати чудеса в таємниці. Заднім числом ми тепер розуміємо, що це робилося для того, щоб Ізраїль завчасно не побачив того, Кого спочатку прославить, а потім уб’є. Ісусу було необхідно зібрати достатню кількість учнів. Йому було важливо, щоб у цих учнів була накопичена певна сума духу і знань. Голгофа не мала статися дуже рано, інакше б нова закваска не змогла б підняти світ.

Коли критична маса була досягнута, тоді почався тріумфальний хід Христа в Єрусалим. Ховатися вже не було сенсу, і чудеса стали творитися демонстративно. Ізраїль перевів свій важкий тисячолітній погляд на загадкового Проповідника з Галилеї.

Причому, тепер ясно, що ці гучні зцілення були не лише демонстративні, але і відбивали напрям думки і побажання Христа відносно учнів.

Попереднім дивом, до вступу в місто Наїн, стало зцілення слуги римського офіцера. Тим самим, Спаситель вказав на те, що Його нива і Його люди – це не лише Ізраїль та юдеї, але інші землі та інші народи світу.

Сотник перед Христом, Паоло Веронезе

А у воскресінні сина наїнської вдови, Христос, по-перше, готував учнів до сприйняття Своєї смерті і наступного воскресіння. У цей час Ісус вже точно знав, що буде вбитий, і звертав увагу учнів на можливість воскресіння в принципі. По-друге, Він вказував на тих, кого Він шкодував у першу чергу, і на тих, на кого варто звернути особливу увагу учням – на слабких і нещасних. У них закладалася закваска загальної любові.

Газетні богослови неправильно розмірковують про те, що Господь прийшов тільки до струджених і обтяжених. Він прийшов до всіх. Прийшов, щоб усім нагадати про любов. Убогий творить любов вдячністю, беззлобністю і негордістю. Багатий – щедрістю, милістю і хвалою Богу. Метою Бога по відношенню до людства було оголошено формування союзу любові. Тут, на землі, Христом набираються кадри для вічної небесної громади.

Ця нещасна мати не була знайома Христу і, звертаючись до неї, Він показав, що для Божих людей миттєва чуйність до горя повинна поширюватися на всіх людей, які бажають її прийняти. З другого боку, нам стає ясно, що зустріч з Богом – це завжди відміна горя і початок радості. Тому цю зустріч варто всіляко наближати.

Ці два дива, що йдуть підряд, – була гучна заявка Христа Ізраїлю:

– Я – Він. Я прийшов.

Ізраїль почув, здригнувся і став пильно вдивлятися.

При читанні цього уривка Євангелія варто здригнутися і нашому серцю. Добре було б, якби ми не забули свій батьківський досвід і ніч відчаю. І згадуючи час, коли ми, стоячи на колінах перед ліжечком вже не мали ні сліз, ні надії, перейнялися б співчуттям до тих матерів, які сьогодні виплакали всі сльози над узголів’ям хворих або вмираючих дітей. Озирнемося, чуже горе зовсім недалеко. Воно поруч, варто тільки розплющити очі і серце. Згадаємо про те, що гроші, витрачені на розкіш і дурниці, – це гроші, вкрадені в нещасних і в Бога. Я знаю одну людину, яка купила за двісті тисяч доларів домашній програвач для вінілових дисків. Але я не знаю, що вона скаже із цього приводу ангелам, які незабаром розвернуть книгу її життя. Згадаємо, що час, витрачений даремно, – це час, вкрадений у молитви про нещасних. Хіба ми не зустрічали людей, які сплять біля телевізора?

Але серед нас живуть не лише незнані страждальники. Між нами ходять таємні справжні християни, жертвами яких воскресають ці діти. Не потрібно зменшувати свої здібності і можливість допомогти. Після багатих людей, готових давати гроші на лікування, вступають бідні християни. Коли кінчається сила грошей, настає час дива і сили нашої загальної молитви за цих дітей. А вона творить дива. І ми зобов’язані творити дива.

Для таких таємних праведників готується Царство Небесне. Де ми опинимося?

Автор: священик Костянтин Камишанов

Усе по темі: 20 неділя після П’ятидесятниці