Ми пішли від закону, але не прийшли до любові

Супутники втрати віри в Бога

Сьогодні в храмах читається Євангеліє про милосердного самарянина. Сюжет простий. От поганий священик і левіт. Вони немилосердні і байдужі. Вони йдуть з Єрусалиму в місто гріха Єрихон. От хороший іновірець. Він добрий і чуйний. І йде з Єрихону в Єрусалим. Єрихон і Єрусалим – символічний фінал їхньої подорожі.

Висновок: жорстокосерді віруючі для Бога гірші, ніж добрий безбожник.

Господь хоче, щоб ми звернули увагу на те головне, у чому люди догоджають Богові – плід віри – добро. Щоб ми замислилися про власну жадність і немилосердя і утямили, що ці вади – супутники втрати віри в Бога. Якщо ми зможемо побачити зв’язок жадності і немилосердя з втратою віри, то нам неодмінно захочеться позбавитися від перешкоди, що відділяє нас від Бога.

Відсікаються гріхи на сповіді. Але що маємо в реальній сповіді на предмет милосердя і жадності? Найчастіше – нічого.

Дочка хворіє, чоловік п’є

З чого починається сповідь у нашому храмі? Ті, хто часто ходить у храм, чомусь забувають гріхи. Щоб не забути (!), вони записують у щоденник. І на сповіді люблять говорити по папірцю, приблизно за таким стандартом: «Згрішив: церковного і келійного правила невиконанням, ходінням у храм Божий без старанності, з лінню і нехтуванням; залишенням уранішніх, вечірніх і інших молитов; під час церковної служби – згрішив марнослів’ям». Ну, і всяке таке віртуально-набожне.

Деякі починають сповідь набагато детальніше: «Дочка хворіє, чоловік п’є». Інші, приходячи на сповідь, взагалі не знають, про що говорити, і просять допомогти сповідатися. Лідери покаяння – порушення десяти старозавітних заповідей: не шанував батьків, крав, гуляв, заздрив, брехав.

Але є в нас і досконалі парафіяни, які досягли старозавітної праведності і вже не знають у чому каятися. За віком їм розпуста неприйнятна, вкрасти вдома в самого себе не можна. Так, плітки і засудження. Такі і каються, і розводять руками: «В усьому грішний, а в чому – не знаю».

Таким кажу: «Слава Богу! Старий Завіт ми здолали. Вважатимемо, що сьогодні перший день справжнього християнства – тріумфу божественної Любові».

Що це таке – любов і навіщо вона?

Любов – це перенесення центру тяжіння життя з себе на Бога і на ближнього. А от тут проблема. Навіщо жити не собою і по собі, коли це очевидно вигідніше?

Про таких, зациклених на собі, один старий священик казав так: «Раніше в селі всі діти були як би спільні. Будь-яка мати йому ніс витре, дасть цукерочку, а якщо потрібно – і заступиться. А тепер? Пішла в магазин, купила ковбаси, сіла біля телевізора і сидить. І не потрібні їй ні чужі діти, ні свої, і взагалі ніхто на світі».

От так і ми. Ми пішли від закону, але не прийшли до любові. Ми називаємо себе християнами, а насправді ми старозавітні фарисеї.

Брати – це зрозуміло, бо це мені

Ми хвалимося тим, що шануємо закон і правильно славимо Бога. Але ж погано шануємо закон. Гірше за фарисеїв. Гірше за мусульман. Набагато гірше. Але і набагато більше беремо в Господа талантів, які не віддаємо ні Господу, ні ближньому.

Брати – це зрозуміло, бо це мені. Віддавати – незрозуміло, бо не мені. Любов любов’ю, а гроші нарізно.

Щоб зробити таку велику добру справу, яку зробив самарянин, треба бути до неї готовим. Треба до цього зробити тисячу дрібних добрих справ, щоб, коли підійде велика справа, взятися за неї не роздумуючи, на автоматі. У людини має бути схильність до добра, яка прищеплюється щоденною вправою.

Але в нас як? Пройшов день без доброго діла, та і що такого? Завтра чи післязавтра Бог подасть кому допомогти. У чому журба?

Ну, не допоміг тому чи другому. Усім не допоможеш. Самі кінці з кінцями ледве зводимо: кредит на нову квартиру, весілля дітей, та і відпочити потрібно по-людськи. У всьому витрата, а прихід малий. У чому гріх?

Чому мені потрібно любити цих людей, які, можливо, і самі винні в тому, що впали? От я люблю усіх, а мене хто полюбить? Але ж на шию сядуть і ноги звісять. Самому мало. А чому я його маю годувати, слава Богу, у нього рідня і дві руки є. Нехай вони його і годують. А мені хто дасть?

Добро вимагає вкорінення. Без регулярної вправи в милосерді серце в’яне, як квітка в горщику, який забувають поливати. Серце сохне і вже не в змозі прийняти в себе Духа любові, ні до Бога, ні до людей, ні до себе. Воно стає таким, яким воно було у священика, який ішов в Єрихон.

Таке серце перебуває в пітьмі і повільно занурюється в зло.

Закрити обличчя руками – «мене немає»

Як можна пояснити сліпому, що таке світло? Як можна розповісти немилосердній людині, що таке божественна любов і навіщо неодмінно потрібно всіх любити? Який максималізм і крайність! І як можна вибратися з пітьми на світло?

Тут таємниця. Не ми вибираємо Бога, а Бог вибирає нас. Він перший приходить абсолютно до кожної людини і дає зрозуміти, що таке благодать. Він дає знати, яке солодке життя в Дусі Святому і як гірка закоханість у себе.

Бог ніколи не залишить людину, яка хоч трохи сумує про Нього і просить прийти і врятувати її душу від зла.

А далі – наш власний вибір. Обернутися до Бога обличчям, або закрити обличчя руками – «мене немає».

Перша рука, яка нам закриває очі – жадність. Друга рука, що закриває нам очі – цю безсердечність.

Християнство починається саме з подолання жадності і прийняття милосердя. Це межа, що відділяє нас від усіх тих, хто знає Бога, але вважає, що любити Його не обов’язково і не треба.

Сповідь є лакмусовий папірець, який виявляє, живе людина по Богові або по собі.

І який результат? Я практично не чую такої сповіді:

– Згрішив тим, що не шукав добрих справ.

– Згрішив тим, що на жадність обміняв любов до Бога і людей.

– Згрішив тим, що не хотів Бога бачити нашим спільним Отцем, а ближнього братом.

Так в якого Бога ти віриш? Що це за християнство без Христа?

Відповідь читаємо в Євангелії, в якому нам розповідається про те, як до Христа тіснився народ, щоб зцілитися під час Нагорної проповіді. А Він їм каже не про тілесне здоров’я, а про блаженство – здоров’я душі, яке досягається в трудах. Він каже:

Нагорна проповідь, Карл Генріх Блох

Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть.

Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать.

Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться. Він каже, а Його не розуміють. Як і ми. Ми про хвороби, про те, що дочка хворіє, на роботі все не так. А в чаші виносять Тіло і Кров Христові – запоруку Царства Небесного, яке нам на землі чомусь нецікаве.

Це не гріх – благати Бога про здоров’я чи благополуччя. Але от якщо дочка не хворітиме, грошенята заведуться і на роботі буде все гаразд, що тоді? Поділишся? Ні? Навіть якщо запропонують блаженства Царства Небесного?

Радуйтесь і веселіться, бо велика нагорода ваша на небесах.

Яка нагорода в безплідної смоковниці? Нас бентежить безвір’я. Чи буде Царство, невідомо, а то, що гроші в кишені, відомо напевно.

Бог – Отець, а люди і ангели – брати

Яка прикмета того, що Господь відвідав людину? Радість.

«Радуйтесь» – ці слова стосуються нашого теперішнього часу і служать індикатором життя в Богові і в любові до людей. Бог так влаштував світ, що повною радістю ми можемо радіти, коли центр тяжіння нашого життя лежить зовні «Я».

«Велика нагорода» – відноситься до часу майбутнього. Якщо ми не віримо ні радості, ні нагороді, ні словам Христовим, ні Його воскресінню, то що ми робимо в храмі?

Це слова Самого всемогутнього Бога, що летять до нас з глибин Всесвіту, вони повідомляють нам про конструкцію світу, принцип якої лежить у самовіддачі. Ми віддаємо як людське, приймаємо божественне. Закон світу ми змінити не можемо. Якщо підемо проти рожна, спочатку озлобимося, втратимо джерело життя і помремо.

Так сказав Бог. І слово Його міцне.

Ми погано чуємо ці слова, бо серце черстве, бо жадність закрила нам серце, бо людина, яка лежить на вулиці, у нас викликає гидливість. Бо на роботі ми замість братів бачимо супротивників, бо чужі діти нам здаються гидкими, бо ми нікого не любимо, як та бабуся з ковбасою і телевізором.

Якщо серце відгукнулося на заклик Божий, можна врятуватися за допомогою розуму і пригадування. Згадаємо, що ми все-таки назвали себе християнами, наділи на груди маленький хрест, що при хрещенні сприйняли благодать, яка мало чим поступається благодаті ангельській.

Прибуття доброго самарянина в заїжджій двір, Гюстав Доре

Згадаємо, що Бог нам Отець, а люди і ангели – брати. І згадаємо доброго самарянина, який показався на євангельських сторінках. Ми не знаємо ні імені, ні роду, ні звання. Але він залишився в очах Господніх прекрасною людиною. Згадаємо і подумаємо про те, яку радісну нагороду Господь визначив цьому чоловікові, коли той, від’їжджаючи з готелю, в якому поклав побитого і пораненого подорожнього, сказав:

Подбай про нього; і якщо витратиш на нього більше, я, коли повертатимусь, віддам тобі. (Лк. 10:35)

Як мала спалахнути благодать у нього в серці. Як зрадів Господь його благородству і щедрості!

А ми підемо з храму у світ

Ті, хто пройшов повз страждальника, йшли з Єрусалиму. А ми підемо з храму. Підемо у світ. І житимемо серед людей, яким ми чимось, але потрібні. І це прекрасно, коли ми потрібні Богові і людям.

Скажуть, що важко бути добрим. Але це добре, що в житті так багато труднощів, бо вони – привід для реалізації любові. Любов, труднощі, жертва Богові, благодать і блаженство сполучені в одно ціле і нагадують нам про слова Божі про те, що Царство Боже силою здобувається. Нашою силою, за допомогою сили Божої, яка приносить не лише успіх, але і благодать.

Благодать милосердя скрізь щедра. Людей, яким потрібна наша допомога, ми зможемо знайти на роботі, на вулиці, у лікарні і вдома. Немає нічого простішого, ніж знайти тих, хто потребує допомоги на шляху в Царство Небесне, на шляху в Єрусалим. Тих, кому ми можемо послужити молитвою, грошима, співчуттям.

Тому нам слід навчитися справжній сповіді християн, що приносить благодать, любов і вінчається милосердям – плодом життя у Богові.

Автор: священик Костянтин Камишанов

Усе по темі: 25 неділя після П’ятидесятниці