Введення – історія про тих, хто вміє любити

Кожного разу, опиняючись на Святій Землі, я обов’язково прагну побувати біля Стіни Плачу. Але не всяка православна екскурсія збирається відвідувати це місце. І в деяких православних екскурсоводів моє прохання заїхати туди викликає нерозуміння: “Навіщо? Адже це не наша святиня!”

Іноді і деякі учасники екскурсійної групи кажуть те саме: “Євреї – зрозуміло! А нам що там робити?” І не завжди просто буває пояснити, що дуже, дуже багато єврейських святинь – і наші святині, що Бог Авраама, Ісаака і Якова – це наш Бог, і те нове, що відкрив нам Син Божий, не знецінює старе, а робить його глибшим і зрозумілішим, відповідає на ті питання, відповідей на які до приходу Христового люди не знали.

І тоді, до Боговтілення, не було на землі святішого місця, ніж Храм Божий, єдиний у світі справжній храм, де молилися істинному Богу. Західна Стіна – єдине, що збереглося від цього Храму.

Для юдеїв це – головна святиня. Для нас, звичайно, не головна, але все-таки святиня. Тут, у цьому Храмі, сталося Стрітення. Тут дванадцятирічний отрок Ісус розмовляв із старійшинами і книжниками. Звідси виганяв Він торговців і міняйл.

І якби в ці дні, коли ми святкуємо Введення в Храм Пресвятої Богородиці, мені довелося б опинитися в Єрусалимі, я, звичайно, обов’язково прийшов би до тих каменів, які були свідками події, що згадується нами зараз.

Не відразу може стати зрозумілим, чому ця подія стала так урочисто святкуватися Церквою. Адже про неї нічого не говориться в Євангелії.

Тільки Церковне Передання зберігає пам’ять про те, як трирічну дівчинку Марію батьки привели в Єрусалимський Храм, щоб віднині вона жила і виховувалася під його дахом, про те, як зустрів дівчинку первосвященик Захарія і ввів Її, за натхненням Духа Святого, у Святе Святих.

Подія настільки неймовірна, що багато хто вважає її неможливою. А Православна Церква не лише пам’ятає про це, але вважає однією з найбільших подій історії спасіння людства від рабства гріха і смерті.

Дуже давно, за багато століть до цього, великий предок Діви Марії, прославлений цар Давид писав так: “Одного прошу я у Господа, одного бажаю, щоб жити мені в домі Господньому усі дні життя мого, дивитися на красу Господню, щоранку молитися у храмі Його” (Пс. 26:4).

Адже слова ці вимовлені людиною, яка отримала у своєму житті всі можливі блага. І ось усе це: і багатство, і слава, і перемоги на війні, і жіноча любов, і влада над країною, і друге – усе це для Давида ніщо в порівнянні з щастям “жити… в домі Господньому, молитися у храмі Його“.

Усе наше життя – черга зустрічей. Зустрічі з людьми, природою, книгою, мистецтвом та іншим живлять і формують нашу душу. Кожна зустріч щось творить, якось прикрашає нас або ж, навпаки – руйнує і спустошує.

Але є Зустріч Зустрічей і є місце, спеціально створене для такої Зустрічі. І хоча далеко не лише в храмі можемо ми зустрітися з Богом, і хоча Бог перебуває скрізь і всюди, і весь Всесвіт малий, щоб бути домом Його, проте храм – місце, побудоване СПЕЦІАЛЬНО для цієї зустрічі, це дім, створений для молитви і тільки для молитви.

Невипадково так розгнівався Господь, коли побачив торговців у храмі. “Дім Мій домом молитви назветься для всіх народів? Ви ж зробили його вертепом розбійників” (Мк. 11:17), – викривав Він торговців, виганяючи їх з храму.

Багато століть Храм в Єрусалимі, як ми вже сказали, був головним місцем зустрічі людини з Тим, Кого покликана людина полюбити “усім серцем”. Але ж коли дві істоти люблять одна одну, прагнуть одна до одної, то їм мало зустрітися, мало наблизитися, мало просто спілкуватися – їм необхідно абсолютно поєднатися один з одним, стати єдиним цілим.

Таке поєднання відбувається в одному з найпрекрасніших проявів людської любові – шлюбі. І до цього ж прагнуть у своїй любові людина і Бог.

І нехай нікого не бентежить така алегорія, нехай не здається вона комусь зухвалою. Саме Священне Писання користується нею, щоб зображувати характер любові між людиною і Богом. Перечитайте Пісні Пісень, і ви переконаєтеся в цьому.

Отже, кращі люди старозавітних часів бачили мету, сенс і щастя життя в тому, щоб зустрітися з Богом і бути як можна ближче до Нього.

Як прагне олень до потоку води, так прагне душа моя до Тебе, Боже. Прагне душа моя до Бога сильного й живого. Коли ж прийду я і з’явлюся перед лицем Божим?” (Пс. 41:2,3).

І неусвідомлено шукала людина більшого – більш тісного з’єднання з Божеством. Звичайно, повторю, прагнення це було неусвідомленим. Усвідомити таке було б занадто відважним. Хто я – і хто Бог!

Про те, що таке з’єднання можливе, помислити собі людина не могла, але серце шукало такого з’єднання подібно до немовляти, яке шукає груди матері. Бо цього з’єднання бажав Сам Бог. Але… зустрічі були можливі, а от з’єднання не відбувалося.

Чому? Бог, повторимо, завжди любив людину безмірно більше, ніж сама любляча людина Бога. Бог завжди прагнув до людини, шукав з нею зустрічі сильніше, ніж людина. Бог завжди хотів з’єднатися з людиною набагато тісніше і палкіше, ніж людина могла навіть помислити. Чому ж цього не відбувалося?

Слава Богу – це сталося! В особі Ісуса Христа навіки з’єдналися Бог і Людина. І це з’єднання сталося в утробі Пресвятої Діви Марії. А не відбувалося раніше тому, що не народилася на землі та, яка була б такою чистою, світлою і прекрасною, щоб бути гідною вмістити Невмістимого і народити Того, Хто, будучи Сином Людським, буде одночасно і Сином Божим.

Коли трирічну Марію вводили в храм, ще ніхто не розумів, що Їй Самій належить стати Храмом у набагато більшій мірі, ніж та будівля, куди вона входила.

У Ній, Діві Марії, Бог і Людина стали Єдиним Цілим. І тепер кожна людина може, у свою чергу, стати єдиним цілим з Богом.

Церковно-богословською мовою це називається ОБОЖЕННЯМ. В обоженні Православна Церква бачить мету і сенс людського життя. Введення – свято, що нагадує нам про це покликання. І кожне наше входження в храм тільки тоді досягає мети, коли і нас робить храмами Божими, храмами Духа Святого.

Автор: протоієрей Ігор Гагарін