Пригадайте благодать Раю

І сказав Бог: створімо людину за образом Нашим і за подобою Нашою… І створив Бог Людину за образом Своїм, за образом Божим створив її… І нарекла людина імена всій худобі і птахам небесним і всім звірам польовим” (Кн. Буття).

“Нарекла людина імена” – це був перший акт людини, наділеної даром со-творіння. Бог поступився їй місцем у справі творіння світу, дав бути со-автором. Наречення імен – це не так, як ми даємо імена своїм домашнім тваринам.

Імена в тому бутті – визначали сенс, зміст і форму істоти, яку називали. Привласнення імені – це також присвячення підвладної істоти Імені вищому, підведення її під руку хазяїна – Бога.

Очевидно, що людина, улаштовувавши Едем, мала певний загальний план його устрою, проект, повідомлений їй Великим Архітектором. Сам же Адам, маючи загальну модель, вже як дизайнер, повинен був замислитися про частковості. Причому, про частковості найважливіших і досконаліших тварин, схожих на людину тілом, набором хромосом, і головне душею і вмінням любити.

Створення космосу – масштабна робота, пов’язана з властивостями матерії і тонкого світу. Це процес досі приголомшує уяву, але залишає в спокої головну силу людської душі – любов.

Тварини і райський сад набагато цікавіші для нас.

Райський сад, Ян Брейгель

Важко сказати, ким у Раю був крокодил, лев або заєць. Але очевидно, що і їм там відводилася якась роль, чи розпушувати річкове дно, стежити за ієрархією в царстві звірів або за станом трави. Але чимось були зайняті звірі і там. І вони, також як Адам, були досконалі і безсмертні. Спілкуючись з тваринами тут, не можна не помітити, що вони не лише здатні любити, але буваєш вражений тому, що і вони якось знають Бога і щось таке пам’ятають про особливе положення людини, про її дивну божественну природу.

Ця дивна особливість людини полягає в тому, що при створенні ми були створені богоподібними. І ця богоподібність не втрачена кожним з нас. Звичайно, хтось втрачає велику частину цього дару, хтось, навпаки, приймає і множить. Але до самої смерті відбиток Божий лежить на кожній душі.

Ми не втратили Рай зовсім.

Ми втратили Рай лише частково. Нам залишився цей світ, що ще не до кінця втратив колишню пишність і чудову красу. Ми маємо небесні посольства – церкви, на території яких ми поза владою світу. А головне, у нас ще є душа, яка все ще чує Бога і здатна творити разом з Ним чудеса – природні події для Раю.

Крім того, з нас ніхто не знімав відповідальності за Світ. Ми як і раніше покликані зберігати і турбуватися про Землю. Ми також покликані привести весь світ, з усіма його людьми, разом із собою в новий, богоподібний стан. Ніхто не знімав з нас право і обов’язок бути і творити разом з Богом тут і зараз.

Усі люди брати, але один Авель, а другий Каїн. Але всіх Господь готовий прийняти з покаянням, як блудного сина. І ми Йому в цьому перші помічники.

Турбот у синів Адама стало більше – повернути в Рай усіх.

Але якщо це так, то навіщо Богу ховатися від нас, як ховається Батько від малюка, який розпустувався:

– Господи, ось він я! І навіщо б Тобі не знайти мене? Адже я люблю Тебе.

І чому б не простити мені гріха і не зняти з мене беззаконня мого? бо, ось, я ляжу в порох; завтра шукатимеш мене, і мене немає” (Іов 7:21).

Твій, голос, Господи, я втрачаю, у хворобі, трудах, серед людей. Тому так добре молитися пізно вночі одному, коли всі сплять. Добре відправитися в турпохід на Соловки чи Афон. Там тихо, намолено. Там можна подумати про душу. І ця думка призводить до розвиненої форми усамітнення в тиші посередині світу – до шабату.

Шабат – абсолютно зрозуміла і похвальна справа. Люди раз на тиждень повністю вимикаються з буденного світу. Рано вранці запалюють свічки, благословення батька сімейства, молитва матері, спеціальний особливо випечений для цього дня хліб, спільна трапеза і спокій, спокій і ще раз спокій.

Закриті магазини, офіси, заправки. Тихо на вулицях. Дивна воля всього народу, який прийняв вольове рішення всією країною відпочити заради Господа.

Так було і дві тисячі років тому. Така ж субота. Так само ревно народ пожертвував цей день Богові.

Але.

Там була жінка, що мала духа немочі років вісімнадцять: вона була скорчена і ніяк не могла випростатись. Ісус, побачивши її, покликав і сказав їй: жінко, ти звільнена від твоєї недуги. І поклав на неї руки; і вона зараз же випросталась і почала славити Бога. При цьому начальник синагоги, обурюючись, що Ісус зцілив її в суботу, сказав народові: є шість днів, в які дозволено робити; в ті і приходьте зцілятися, а не в день суботній” (Лк. 13:11-14).

І почув у відповідь:

– Лицеміре!

Чому? Що не так?

Усе не так. Цей день, присвячений Богові, мав стати не спокоєм, ні булочками, ні диваном, ні гамаком, а відновленням стосунків з Богом. Відновленням таких стосунків, які вони були в людини і Отця Небесного в Раю. Співпраця.

Це в східних культах медитація, штучне порушення кровообігу і мантри повинні увергнути людину в анабіоз і відкрити їй світ, в якому розчиняється “обманна” реальність, перетворюючись на сон і дим.

Але дивіться, як ходив під Богом Іов. Пам’ять про ці вчинки він ставить Богу у своє виправдання. Він їх розуміє як справи договору з Богом, як союз з Ним, як найважливішу справу у своєму житті.

Іов та його друзі, Гюстав Доре

Ці дні були дійсно присвячені Іовом Всемогутньому: “Вухо, яке чуло мене, ублажало мене; око, яке бачило, величало мене, тому що я рятував страдника, який волав, і сироту безпомічного. Благословення того, хто гинув, сходило на мене, і серцю вдови давав я радість. Я одягався у правду, і суд мій прикрашав мене, як мантія й вінець. Я був очима сліпому і ногами кульгавому; батьком був я для убогих і позов, якого я не знав, розбирав уважно. Розтрощував я беззаконному щелепи і з зубів його виривав украдене” (Іов 29:11-17).

От як він працював разом з Богом. От як жив з Богом.

Про цей Завіт, даний ще в Раю, прийшов нагадати Христос, працюючи Божою роботою в суботу, перетворюючи суботу на Рай.

Здається дивним те, що він, як навмисно, злив начальників синагог і фарисеїв. Абсолютний нонконформізм. Чому би Йому не зібрати їх і дружньо все пояснити? Навіщо було дратувати і кривдити начальників народу? Чому би не явити і для них чудеса, що так рясно розсипаються в народі. Бо і тоді і зараз – цинізм – є професійна хвороба священнослужителів і віруючого народу. Але якщо людині поза Церквою залишається шанс увійти до неї і там скинути байдужість до святині, черствість з серця, нахабство перед Особою Всевишнього, то, на жаль, фарисеям вже нікуди йти. Ця дуже небезпечна профхвороба практично не лікується. Тому ми чуємо слова, подібні до потужного удару в закриті двері:

– Лицеміри!

Ці слова звучать у повітрі і зараз для всіх тих, хто забув своє призначення і спорідненість з Богом. Хто думає, що з Богом домовився. Для тих, хто упевнений, що народжений для спокою, а Рай – це гамак і прохолода, для тих, хто думає, що Богові угодні мантри і Царство Боже береться кількістю молитов або церковною посадою.

До цього євангельського епізоду дуже добре підходить текст з апостольського послання з дивними і надзвичайно поетичним словами: “Отже, станьте, підперезавши стегна ваші істиною‚ і зодягнувшись у броню праведности, і взувши ноги в готовність благовістити мир; а понад усе візьміть щит віри, яким зможете погасити всі розпечені стріли лукавого; і шолом спасіння візьміть, і меч духовний, що є Слово Боже” (Еф. 6:14-17).

Простіше кажучи, Господь твердо просить згадати силу, силу і благодать Раю. Згадати ті дари і силу, що вкладені в кожного з нас при створенні. Вкладені для співтворчості і турботи. Турбота ж земна така: радість і праця.

Цю дочку Авраамову, яку зв’язав сатана ось уже вісімнадцятий рік, чи не належало визволити від цих пут у день суботній? І коли Він говорив це, усі, що противилися Йому, засоромились; і всі люди раділи всім славним ділам Його” (Лк. 13:16,17).

От у чому сенс суботи. У тому, щоб і ми цього дня, що присвячений Богу, працювали Йому райською роботою. Робили цей день днем відкритих дверей Раю, тренувалися в тому, чим нам належить зайнятися після смерті.

Автор: священик Костянтин Камишанов

Усе по темі: 27 неділя після П’ятидесятниці