Жертва подяки і фотокартка Бога

Історія про десять прокажених знайома кожному, який хоч раз прочитав Євангеліє від Луки. І тут варто задатися питанням: чи входжу я в 10% нормальних людей?

Хто зв’язав Христа в саду Гефсиманському? Ті, хто перед цим впали перед Ним ниць.

Хто зрадив Христа? Той, хто їв і пив разом з Ним.

Незважаючи на різницю ситуацій, усі вони поступили так однаково з однієї загальної причини. Вони не впізнали Бога. У них не було віри.

На поверхні ця мотивація нам відома і, навіть, багатьом властива.

Варта, що в’язала Христа в Гефсиманії, можливо так себе заспокоювала: “Якщо Месія – викрутиться, якщо – ні, заслужив. Нам просто заплатили – і в цій історії ми ні при чому”. Історія катів “ні при чому”. Робота така.

“Якщо месія – викрутиться”  – це резон Іуди, плюс йому цікава була провокація, під час якої швидше б відкрилася істинна відповідність Ісуса образу юдейського месії.

Нам здається: які безглузді люди – Бог був поруч і вони не впізнали Його. Почекайте так думати. От в їх середовищі з’явилася людина, яка зовні нічим не відрізнялася від інших жителів Палестини. Це як серед нас з’явився чоловік високого зросту, скромно одягнений. Звичайний сьогодні костюм – куртка, джинси, в’язана шапка. Хто зміг би здогадатися, що Бог? Також незвичайно важко було побачити в Ісусі Бога і юдеям. Дуже важко.

Як це можна?

Іноді нам треба зустріти іншу людину по фотографії. Ми вивчаємо картку, і трохи напружившись, дізнаємося її в незнайомцеві. Так і з Богом. Якщо в нашій душі є образ Божий, то ми Його дізнаємося і у світі.

Наприклад, Авраам розмовляв з Богом під Небом, дивлячись на зірки. Прабатько не мав поняття про колір очей, зріст і взагалі про те, чи може Бог приймати зримий образ. Проте, коли до нього підійшли три юнака, він упізнав у цій Трійці Бога. Бо його душа мала таку фотокартку сердечного образу. Він побачив Його духовними очима.

Авраам і три ангели, Джеймс Тіссо

Ці люди, які зв’язали і зрадили Христа, не впізнали в Ньому Бога.

Так само не впізнали в Ньому Бога і 9 зцілених прокажених.

Спочатку все пішло як належить. Нещасним хворим, зібраним у мандруючий гурт, зустрілися якісь дивні люди, і вони в надії щось дістати підійшли ближче. Їх не прогнали і не образили. Вони попросили Наставника помилувати їх. Наше вухо погано розрізняє епітети Христа, що даються Йому в Євангелії іншими людьми.

Тут і Учитель, Равві, Раввуні, Месія, Син Божий і тому подібне. А для юдеїв того часу це була колосальна різниця. Жодний наставник не міг зняти з них гріх – це було справою тільки Бога. Жодний учитель не міг прибрати хворобу. Такого ніколи не було в Іудеї. Вони на щось розраховували, але явно не на те, що з ними сталося дещо пізніше.

Раптом Хтось, з владою в голосі, замість хліба дає їм пораду піти до первосвящеників, неначе вони вже отримали щось.

І от що важливе – вони замість того, щоб здивуватися чи посміятися над диваком і продовжити шлях, насправді, пішли до священиків! І по дорозі зцілилися. Прийшли в Храм, показалися, і… розбрелися. Можливо, вони пов’язали це диво з Богом і принесли в синагозі подяку, показалися священикам, але не пов’язали з Христом. Але ж сотні тисяч хворих, приходячи в синагогу, не отримували там дива. Чому вони не замислилися: а в чому різниця?

Дев’ятьом з них зустріч на дорозі здалася випадковою. І тільки один з них, іноплемінник (а самарянин для юдеїв був гірше за собаку), замислився над подією. Адже вони прийняли Його веління, почали виконувати це веління, і раптом (як би) сталося те, що не в силах людських. Точно так, як у Кані Галилейській Марія сказала слугам на шлюбному бенкеті:

Що скаже Він вам, те зробіть (Ін. 2:5).

І вода перетворилася на вино. Так і тут, вони зробили те, що Він їм сказав, і результат не забарився з’явитися.

Десята людина здогадалася, що диво якось пов’язане з мандруючим Учителем, і вона повернулася в точку відліку. Колишній прокажений зв’язав диво з Ісусом і Його волею, бажанням і владою. Тобто, повернення цієї людини означало розуміння події як явлення Месії. І очевидно, що він мав образ Бога в душі, розмовляючи з ним усередині себе протягом усього життя. Зцілений повернувся продовжити діалог лицем до лиця, почавши з подяки. Таким чином, різниця між прокаженими була в стані серця, у здатності до діалогу з Ним усередині серця. У тому, що цей самарянин мав “фотокартку”. А ключем для діалогу стала вдячність.

Усе що ми жертвуємо Богу – це Його. Його гроші, сили, час, матерія, енергії, молекули. Нам тільки здається, що ми жертвуємо Богу СВОЇ гроші. Ні, це все Його, від Нього і до Нього. І Він цього не потребує. Ми приносимо фікцію жертви. За великим рахунком, така жертва потрібна понад усе нам самим – для зм’якшування серця, для того, щоб очищене таким чином серце змогло побачити Бога.

Бо Мої всі звірі лісові і тварини на всіх горах. Я знаю всіх птахів небесних і вся краса поля переді Мною. Коли б я зголоднів, то не сказав би тобі, бо світ увесь Мій і все, що є в ньому. Хіба Я споживаю м’ясо телят чи п’ю кров козлів? Принеси Богу жертву хвали і виконай перед Всевишнім обітниці твої” (Псалом 49:10-14).

Йому потрібна ТІЛЬКИ любов. Як це дивно і піднесено – тільки любов.

Наша невдячність, може, стається через те, що і в нас немає “фотокартки” – Образу всередині серця. Відсутність Образу пов’язана з дефектом серця, з його чистотою.

Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать” (Мф. 5:8).

Спільний корінь проблеми духовної прокази очевидний – хвороба серця. Чисте серце береться від милосердя. Воно, будучи чистим, бачить образ Бога. Його воно дізнається скрізь і всюди. Дізнається і, спілкуючись з Ним, розуміє, що єдине, що ми можемо дати цьому Великому Любимому – жертва подяки, те єдине, на що тільки ми здатні по немочі. Подяка – це головний акт нашої зустрічної любові до Бога.

Євангеліє написане для вічності. Скільки житимуть люди, стільки вони читатимуть цю книгу, знаходячи в ній вічні сюжети і прикмети свого часу. Наприклад, євангельський текст про прокажених актуальний як для всієї нашої країни в цілому, так і для окремої особи. Духовна проказа зруйнувала нашу країну, знівечила наш народ.

Може здатися, що ці вчинки гефсиманської варти і Іуди залишилися десь у темних глибинах історії. Чому ж? Нова варта червоних первосвящеників, чиїсь дідусі чи батьки, зовсім нещодавно били і розстрілювали народ Божий по чекістських підвалах, на Соловках і в таборах Сибіру. Всякий, хто вступив у Комуністичну партію дав Христу поцілунок Іуди, зраджуючи Його. І наша країна стала новою Голгофою для Церкви.

Лише 30 років тому я на власні очі бачив ікони порубані сокирою. А руїни храмів – свідчення боротьби з Богом – може і досі бачити кожна цікава людина. Країна і найбільш активна частина нашого народу 80 років тому не впізнали Бога, втратили Його образ усередині. І пішла благодать і духовний зір. Прийшла сліпота, народжена хворобою, нескінченна боротьба, ненависть, війна, що все разом склало проказу країни.

Ми принесли горе і собі і нашим сусідам, так що вони часто ненавидять нас, бачачи в нас прокажених злочинців перед небом і людьми. Можна сказати, що сьогодні ми, як народ, повернулися в точку відліку. Повернулися туди, де залишили Христа. По логіці ми також повинні почати нове життя з очищення подяки. А очищення починається зі слів:

Що скаже Він вам, те зробіть.

Євангеліє і про кожного з нас. Сідаючи за трапезу, багато хто молиться, а ось встаючи, більша частина, забуває подякувати. Дрібниця, але характерна. Невдячність тягнеться і на отримане дивним чином здоров’я, позбавлення від знегод, і нема числа тим подіям, коли ми закликали Бога, а отримавши Його дар, дуже швидко забули про це.

“Слава Богу за все” – це зітхання душі досконалої, навченої відчуттям постійної близькості Бога, бесідою з Ним, упевненістю в Його абсолютно правій любові. Це звичка дякувати Богові кожним своїм диханням. Вона народжує у відповідь благодать і тиху радість.

Якщо нам незнайома така радість і розуміння важливості вдячності Богові як взаємності в любові, і якщо ми не бачимо Бога в ближньому, у природі, у внутрішньому тонкому світі, то це означає, ми, як ті зцілені прокажені, які не повернулися, просто пішли від Бога кудись в інший бік. Туди, де Іуда з його поцілунком. Не упізнавання Бога – це не просто байдужість до Його любові, це у фіналі хвороби – зв’язування Христа і зрада.

Автор: священик Костянтин Камишанов

Усе по темі: 29 неділя після П’ятидесятниці