Загроза святості

Три євангелісти – і в кожного свій неповторний голос. Лука ґрунтовний, його турбує точність факту, ретельність викладу і правдивість фраз.

Матфей уважний до людей, які оточували Христа, адже це були євреї, його одноплемінники, він їх розумів, відчував атмосферу міст і селищ, прозрівав мотиви вчинків і запитань.

Марк – короткий і стрімкий, для нього важливо не просто передати вчення Спасителя чи намалювати портрети Його співрозмовників, але уловити те, що було між ними, як відбулася зустріч, як спалахнули очі, як стукало серце.

От благовісники взялися описувати бесіду Господа з багатим юнаком, і тільки Матфей точно вказує на вік співрозмовника Ісуса, двічі іменуючи його юнаком (Мф. 19:20,22), для Луки і Марка це або “один з начальників” (Лк. 18:18) або зовсім скромно і безіменно – “якийсь” (Мк. 10:17).

Матфей говорить, що юнак підійшов, і ми бачимо багату молоду людину, яка статечно ступає, добре одягнена, пристойно вихована. Для Луки не важливі дрібні деталі – якщо спілкувалися, то якось вже зустрілися – хто підійшов першим, як зійшлися, де зіткнулися – важлива лише бесіда.

А от опис Марка обдає вітром – ніби бесіда почалася у вихорі, ніби давно вже бігли один до одного: Христос виходить на дорогу, хтось підбігає, падає Йому прямо в ноги, кидається на коліна – у пил, у дорожню колію, і – питання – несподіване і відважне: “Учителю благий, що мені робити, щоб життя вічне успадкувати?” (Мк. 10:17).

Чи багато ви знаєте юнаків, спантеличених таким питанням? Молодість пересичена мрією, розпещена можливостями – куди їй задавати це старече питання, навіщо їй вічне життя, коли земне ще не прожите і таке прекрасне і привітне?

Якщо ти здоровий і повний сил, навіщо тобі думати про загробне майбутнє, справ скільки тут, радощів, щастя, відкриттів? А цей думав, і, видно, сильно думав, якщо шукав Учителя і, знайшовши, у повазі упав на коліна, благоговіючи перед мудрістю, доведеною не лише словом, але й справою.

Але Христос не говорить йому нічого нового: просто дотримуйся заповідей: “Не перелюбствуй, не вбивай, не кради, не лжесвідчи, шануй батька твого і матір твою” (Лк. 18:20). І до цього в Матфея додано: “Люби ближнього твого, як самого себе” (Мф. 19:19), а Марк передав одну з найрідкісніших заповідей – не кривди (Мк. 10:19).

Вбивць і сьогодні небагато, перелюбників – достатньо, тим більше що слово це вбирає в себе всі прояви нечистоти, і цей гріх – за перевагою юнацький, гріх молодості, грайливої крові. Крадуть усі, або майже всі, особливо в дитинстві, лжесвідчимо, наводимо наклеп, ображаємо батьків – і це трапляється нерідко, а от у “рідкісній” заповіді “не кривди” зізнається кожен, згадавши щось, ховаючи очі.

І тут юнак нас теж убив – не повинний! “Все це я зберіг від юности моєї; чого ще не вистачає мені?” (Мф. 19:20). Хіба так буває, щоб юнак і до того ж – святий? Юність і святість – речі неспільні. У цьому нас переконує життєвий досвід. Молодість – час “буйства очей і повені почуттів”, не багато хто здатен себе зберегти і приборкати.

Може, сказала молода людина неправду, представила себе в кращому вигляді? Христос не терпів брехні. Він ні в чому не викрив юнака. Навпаки, як пише поривчастий Марк, поглянув “на нього з любов’ю” (Мк. 10:21). Значить, насправді, перед Господом стояв навколішки чистий і чесний юнак, якому, – ні в чому було каятися!

І ніби бачиш зображення: перед Богом, як на Страшному суді, стоїть молода людина, яка не переступила жодної заповіді, але серце не радіє нерозбещеній праведності, воно шукає більшого, а чого – зрозуміти не може. Адже праведність повинна заспокоювати, хіба не так? А юнак – хвилюється, шукає, терпить щось. І Бог, тільки Він і знає, чого ж шукає душа, чому тривожне серце.

Одного тобі не вистачає, – відповідає юнакові Бог, дивлячись на нього люблячим поглядом, – піди і все, що маєш, продай і роздай убогим; і матимеш скарб на небесах; тоді приходь та іди вслід за Мною, взявши хрест” (Мк. 10:21).

І юнак – праведний, пристойний, багатий – зніяковів, засмутився і – відійшов. Не став він апостолом Христовим. Нічим закінчилася така красива і яскрава зустріч. І нам сумно, як сумно всякий раз, коли хороша людина ніяк не може розпізнати Бога в Тому, Хто говорить з нею через Писання і Церкву. Ніяк не зустрінуться.

Багатий юнак відійшов у скорботі, Джеймс Тіссо

Митарі і грішники кидають усе і йдуть за Богом. Блудниці і біснуваті за честь шанують служити Йому, тільки в Ньому бачити все життя своє і любов і сенс. Безокі сліпі безпомилково впізнають голос Творця всесвіту, малі діти і звірі пустелі слухаються Його, риби ковтають монети, кидаються в сіті на Його прохання, дерева засихають із слухняності, мерці, які не знають спокою, виходять з гробів, щоб говорити про Нього. А праведники відходять у печалі. Раптом виявилося, що їм з Богом не по дорозі.

Господь утішав скорботних, зціляв поранені душі, а от праведний юнак пішов у зніяковінні, втіхи не отримав, відійшов у печалі. Образливо. Адже кому ж ще йти за Христом, як не праведним юнакам?

Усе його життя, ретельне виконання заповідей, слухняність батькам неначе спеціально готували його до цього часу – слідуванню за Христом. І не пішов. Упустив момент. А замість нього за Господом пішли зовсім інші, малошанована публіка – блудниці, які осиротіли, митарі, які каються, убогі рибалки, які пропахли морем.

Коли Матфей-митар – багатий і незалежний, але справедливо ненависний за свою зрадницьку роботу, почув від Спасителя коротке “йди за Мною”, – встав і пішов, кинувши на дорогу всі свої гроші без розмов і богословських дебатів про заповіді, без обіцяння Царства і уточнення умов. Просто – встав і пішов за Христом, узявши свій хрест скорботи апостольської, навіть гроші не став влаштовувати, роздавати, ділити. Без слів. Без питань. А юнак віддалився в печалі. Повернувся до свого багатства. І до своєї прісної праведності.

Адже це історія про боязкість, про страх, який не дає зробити і кроку. Ми просочені страхами, нас з’їдають побоювання. Ми боїмося. Деякі люди навіть у Бога не вірять, бо бояться Його і всю свою силу переконання кидають у бій, щоб запевнити себе, що немає Його, а, відповідно, і боятися нікого.

А що – легко розстатися з багатством? Якщо ти багатий, у тебе є ім’я, влада, вплив, тебе слухають, на тебе зважають, тобі прощають, ти можеш собі дозволити будь-який каприз, навіть стати праведним. І як від цього відмовитися? Той, хто ніколи не мав багатства, легше переносить убогість і приниження, йому простіше відректися себе, адже і відрікатися особливо не від чого.

Але ми боїмося не стільки втрати, скільки придбання. У нас живе страх добра, лютий і неприборкний, нас пригноблює загроза святості. Буває, що і грішник, який розкаявся, повертається до гріха не тому, що тягне і спокушає, – ні, вже і забулося все, відцвіло, обпало, але – страшно бути святим, праведність лякає, власна незвична доброта.

Вада – зворотна сторона страху. Лінь, смуток, депресія живуть завдяки боязні. Ми лінуємося чи сумуємо, бо боїмося справи, до якої готові, яку можемо понести, але – страшно, боязко, лякає ризик. Байдужість, самотність і туга ростуть на корінні страху. Пройти повз, не помітити чужий біль – не від жорстокого серця, а від страху не зуміти бути добрим, від страху перед власною добротою і щирістю.

Потонути в глухій самотності – не від засилля негідників або власної черствості, а від боязні стати другом, полюбити або – ще страшніше – бути любимим, з побоювання “подряпатися”, поранитися, без чого не можна обійтися живому. Віддатися тузі і знесилюючому відчаю, бо страшно робити, навіть спробувати приступити до справи, служіння, місії, до яких кличе душа, але голос страху голосніший і переконливіший.

Преподобний Антоній Великий у своїх “Повчаннях” (1:7) говорить про це складне почуття загрози святості: “Не лякайтесь, коли чуєте про чесноти, і не цурайтеся їх. Бо не далеко від нас, і не поза нами, а в нас самих є ці чесноти: і вони будуть з нами, якщо тільки захочемо”.

Чи не про це мова і в Серафима Саровського? Його запитали якось, чому нині немає тих подвижників, які були в давнину? “Немає рішучості”, – відповідав старець. Комфорт нас розпестив, зніжив, розслабив. Життя наше передбачуване і зручне – спимо в теплі, умиваємося гарячою водою, їмо за розкладом і цілий рік – фрукти. Але навколо нас снують палії – саме так перекладається ім’я старця Серафима – “палій”.

Зустрінеш такого – серце тобі запалить тугою за Богом, за святістю і чистотою і – прощай затишок і мирні радощі. Господь запалював серця людські і словом, і поглядом. Хочеться захистити себе від такого Бога – занадто небезпечний, занадто святий, “шукає не нашого, а нас”. І всі святі старці – серафими-палії – утішать, зачарують, у душу заглянуть і – пропала людина для суспільства і мирного будівництва.

Але ж саме такі йшли за Господом запорошеними дорогами Палестини, палкі серцем і ненаситною любов’ю до Бога проповідували в столицях, з посмішкою йшли на страту, виходили боротися з левами. Незвичні, невгомонні, з палким серцем – пристойні люди бояться таких, і міланські матрони ховали своїх непорочних дочок не лише від розпусних юнаків, але і від проповідей святого Амвросія. Знали напевно – були випадки – почує, серцем схвилюється – у монастир піде.

Люди святі не були порядними людьми, ніхто б не назвав їх і пристойними. Неспокійний народ, тривожний, непередбачуваний. Просто не були вони боягузами. Страху не було в них, бо “довершена любов проганяє страх” (1Ін. 4:18).

Автор: архімандрит Сава (Мажуко)

Усе по темі: 30 неділя після П’ятидесятниці