Чотири жінки на порозі Євангелія
Євангеліє від Матфея, а з ним і весь Новий Завіт, розпочинається з переліку земних предків Христа, тобто з Його родоводу. Це було дуже важливо для читачів того часу, які повинні були переконатися: Той, про Кого йде мова, дійсно нащадок царя Давида, представник народу ізраїльського.
У стародавньому Ізраїлі, як і практично всюди, родоводи велися строго по чоловічій лінії, тому жінок, строго кажучи, згадувати зовсім не було обов’язково. Але тут серед безлічі чоловічих імен названі і чотири жіночих: Фамар, Рахав, Руф і “дружина Урієва”. Чому згадані не найвладніші цариці, не найзнаменитіші красуні, а саме вони? Напевно, тому, що в чотирьох жіночих долях розкривається щось дуже важливе, щось таке, що підводить нас до самої суті Євангелія.
Хто ж вони такі, ці жінки? Що за історії пов’язані з ними? Це дуже різні історії, але в них є щось спільне. По-перше, це скандальні історії – якраз такі, які люди не люблять розповідати про своїх предків. Але якби суть була тільки в цьому, їх би, напевно, і не згадали. Значить, там є щось ще. Спробуємо розібратися!
Про Фамар розказано в 38-му розділі книзі Буття. Це сталося на самому початку історії ізраїльського народу, власне, ще не народу, а невеликої сім’ї, що складалася з прабатька Якова (йому було дано нове ім’я Ізраїль) і його дванадцяти синів, теж з їх дружинами і дітьми. Від них мали піти інші діти, а потім онуки, правнуки… кожен із синів Якова мав стати родоначальником цілого “коліна” – великого племені, складової частини ізраїльського народу.
Але не все виходило відразу і просто, особливо в сімействі Іуди. Його старший син помер, не залишивши потомства, і тоді він, за звичаєм, так званим левіратним шлюбом, віддав дружину старшого сина за другого сина, щоб рід не присікся. Але потім помер і другий його син. Іуда запідозрив, що справа тут у дружині – Фамарі – і не став видавати її заміж за третього сина, хоча саме цього і вимагав звичай. Час йшов, двічі овдовіла Фамар залишалася самотньою, а рід Іуди так і не продовжився…
Тоді вона пішла на обман, та на якій! Вона вбралася блудницею (у ті часи продажні жінки вкривали лице) і в такому вигляді сіла край дороги, по якій мав проходити її свекор. Дійсно, його привернула ця самотня шукачка пригод, і він провів із нею час, так і не упізнавши в ній свою невістку. Як заставу майбутнього “гонорару” вона зажадала від нього посох і перстень, головні знаки гідності (у наші часи це були б паспорт і кредитна картка).
А через деякий час Іуді повідомили: Фамар вагітна! Іуда, навіть не поглянувши на розпусну родичку, ухвалив швидкий вирок: за таку ганьбу жінку слід було спалити (див. Бут. 38:24). Але у відповідь Фамар пред’явила Іуді його речі. І тоді Іуді довелося визнати: права виявилася Фамар, а не він самий. Так, вона пішла на обман, і вчинила явно аморальний вчинок, але… адже справа не лише у вчинку, але і в його мотивах. Фамар, на відміну від самого Іуди, піклувалася про продовження його роду.
У Фамарі народилося двоє близнюків, від них і пішло коліно Іуди, найчисленніше і найсильніше в стародавньому Ізраїлі. Вона, здавалося б, пішла на огидний обман і кровозмішення – але зробила це не заради свого задоволення, а заради майбутнього потомства, заради збереження свого роду. І те, що виглядало брудною розгнузданістю, насправді виявилося ризиком заради високої мети.
Друга історія теж пов’язана з блудницею, причому блудницею професійною, та до того ж ще язичницею. Ця історія сталася, коли народ Ізраїлю, позбавившись від єгипетського рабства, наближався до меж обіцяної Богом землі. Ізраїльтянам належало завоювати цю землю, і першим містом на їх шляху був Єрихон. Але перш, ніж йти на штурм, вони відправили до міста розвідників (Нав. 2). На жаль, їх швидко виявили, вихід із міста був перекритий – і тут їх покликала до себе блудниця, чий будинок примикав до міської стіни. Жінку звали Рахава, і в її будинку, звичайно, присутність молодих незнайомих чоловіків не викликала особливих підозр.
Але чому вона, жінка із самого дна суспільства, зважилася на це? Можливо, їй просто стало шкода цих хлопців? Чи вона розуміла, що загрожує її місту, і вирішила домовитися з майбутніми переможцями? Як би там не було, а саме це в неї і вийшло. Вона потайки спустила їх прямо зі свого вікна по міській стіні, а заодно отримала від них тверду обіцянку: вона і вся її рідня, яка збереться в її будинку, будуть залишені в живих після взяття міста.
Ця обіцянка була виконана. Більше того, після цього вчинку вона стала повноцінною ізраїльтянкою. Для Бога не так важлива національність або минуле людини – набагато важливіше готовність стати частиною Його народу. І якщо людина готова це зробити, ніщо, насправді, не може її зупинити.
А ми бачимо тут приблизно те ж саме, що і в історії Фамарі – так, брудна, неприємна історія, але знову ризик заради високої мети – ризик, що увінчався успіхом.
Про наступну жінку, Руф, розповідає ціла книга. Вона теж була не ізраїльтянкою, а моавитянкою. Про її рідний народ ізраїльтяни нічого хорошого не думали: вони постійно виявлялися ворогами ізраїльтян і залучали їх до язичницьких культів. Недивно, що їх нащадки аж до десятого покоління не могли стати повноправними ізраїльтянами.
Але історія Руфі – своєрідний антиприклад до цих тверджень про “моавитян взагалі”. Руф вийшла заміж за ізраїльтянина, який перечікував у Моаві голодні часи. Але і після його смерті вона не захотіла повернутися до рідні і шукати нового чоловіка, як слід було б їй поступити за звичаями того часу. Ні, вона залишилася зі свекрухою і присягнулася, що до кінця своїх днів належатиме її народу і поклонятиметься істинному Богу Ізраїлю. Це був величезний ризик – замість того, щоб залишитися на батьківщині і влаштовувати власну долю, вона вирушила на чужину, і очікувати на гостинний прийом їй не доводилося. У ті часи, коли не було ні пенсій, ні соціального захисту, вдова могла розраховувати тільки на допомогу родичів – але які родичі могли бути в неї у Вифлеємі, рідному місті покійного чоловіка?
Втім, у родовому суспільстві існували свої механізми: про незаможних мав потурбуватися найближчий родич. Бездітну молоду вдову він навіть мав узяти в дружини, щоб первісток, який народився, вважався сином померлого (той самий левіратний шлюб, про який ми вже говорили). Так забезпечувалася спадкоємність роду, але на практиці, звичайно, цей закон дотримувався не завжди: чи багатьом захочеться брати заміж чужу вдову?
Тому найближчий родич покійного чоловіка Руфі не виявив до неї жодної цікавості. Але вона познайомилася з іншим родичем, заможним чоловіком на ім’я Вооз. Спочатку він дозволив їй підбирати на своєму полі колоски, що залишилися після збору урожаю (ті самі колоски, за які в сталінські часи ув’язнювали). Саме цим зерном і живилися Руф та її свекруха. А потім свекруха влаштувала романтичне побачення Вооза і Руфі…
Воозу дуже сподобалося, що молода моавитянка не стала шукати молодих і багатих, а зберігала вірність чоловікові, який помер, і прагнула виконати звичай, про який самі ізраїльтяни часто забували. Він одружився на ній. Моавитянка стала не просто повноправним членом ізраїльського народу, але прабабкою царя Давида, а значить – одним із предків Ісуса Христа. А сімейна історія цієї простої жінки стала частиною Священної Історії.
Що ще можна сказати після цього про безсовісних і жорстоких язичників, моавитян? Нехай вони такі, або, точніше, нехай такими їх вважали ізраїльтяни, але тепер вони не могли забути і про Руф. Усі ці міркування про погані народи – ніщо в порівнянні з живою людиною, яка усвідомлено і цілеспрямовано робить власний вибір. І вірність Богові і людям виявляється куди важливішою за турботу про зовнішню пристойність або особисту вигоду.
Наступну жінку звали Вирсавією, і вона навіть була царицею. Але євангеліст називає її “дружина Урієва“, і це не випадково. Він немов виставляє напоказ ті сторінки сімейних хронік, які зазвичай ховають чимдалі. Життя царя Давида було бурхливим і не завжди бездоганним, але тільки про один епізод Біблія оповідає як про страшний гріх, який багато в чому змінив усю його долю.
Отже, одного разу цар прогулювався плоским дахом свого палацу і побачив з висоти, як у дворі невеликого будиночка приймала ванну красива молода жінка. Він негайно зажадав привести її до себе в палац, а потім, задовольнивши свою пристрасть, відіслав назад. Але вийшло так, що жінка завагітніла, і її чоловік, відданий Давиду воїн на ім’я Урія, якраз був у поході. Спочатку цар спробував звалити все на чоловіка: викликав його на якийсь час із походу, але той відмовився йти до себе додому, коли його товариші ночували в бойовому таборі. І тоді цар відіслав його на війну із секретним наказом воєначальникові: поставити Урію в найнебезпечніше місце під час бою, і кинути його одного. Так загинув вірний воїн, зраджений своїм царем, а цар отримав собі нову дружину.
Втім, Давид не залишився не покараним – до нього явився пророк Нафан, викрив його, сповістив йому про майбутнє покарання. Але Давид покаявся, і його покаянну молитву під назвою 50-го псалма досі часто повторюють християни. А Вирсавія з часом народила іншого сина, Соломона, якому і належало зійти на престол свого батька Давида, ставши самим славним і могутнім із царів Старого Завіту.
Але навіщо ж тут наведені всі ці імена? Ці жінки, здавалося б, ганьблять своїх нащадків. Насправді, одна народила від свекра, друга була блудницею, третя належала до народу, який зневажався, четверта стала мимовільною учасницею страшного гріха. Чи не краще було назавжди забути про них, викреслити цю ганьбу із сімейної історії, а навести інші імена – тихих, скромних жінок, які сиділи вдома, народжували дітей, не потрапляли в жодні халепи?
Ні, адже Біблія говорить про своїх героїв не лише позитивне – вона говорить про них головне. Вона не приховує непривабливих деталей, але вона показує щось набагато значніше: перші три жінки пішли на дуже серйозний ризик заради високої мети, і ризик їх виправдався. Фамар заманила свекра до себе в ліжко – але так збереглося Іудине коліно. Рахав надала притулок розвідникам із чужого народу, по суті, сприяла знищенню власного міста – але так виконався Божий задум, і вона знайшла в ньому своє місце. Руф ризикувала лише власною репутацією, йдучи на нічне побачення з Воозом, але якби вифлеємляни відкинули її як розпусницю, це означало б для неї та її свекрухи жебрацьке існування до кінця їх днів, і, знову-таки, зникнення їх роду з лиця землі.
За Вирсавію, втім, усі рішення приймав Давид. Але і вона повною мірою випробувала наслідки його гріховного вибору – смерть чоловіка, а потім і дитини. Все починалося брудно і страшно, але закінчилося добре – саме від цього шлюбу і народився цар Соломон.
Крізь усі чотири жіночі долі проходить одна й та сама думка. Люди часто не знають, як їм вчинити, опиняються в страшних ситуаціях, губляться перед вибором. Їх долі, їх життєві обставини можуть виглядати сумнівними, а іноді і просто ганебними. Але суть не в цьому. Важливе інше: вони прагнуть впустити задум Божий у своє життя, або чинять, що хочуть самі. Якщо прагнуть – як Фамар, Рахав і Руф, і навіть як Давид із Вирсавією після покаяння Давида – все заспокоїться і встане на свої місця, і що здавалося ганьбою, послужить до слави, а що було гріхом, проститься і залишиться позаду. Іноді Бог діє в цьому світі через ангелів, але набагато частіше – через людей, грішних, пристрасних, збентежених, які до того ж й ще і помиляються. Він може привести наші сумніви до високої мети, може переобразити нас і зробити нас такими, якими Він хоче нас бачити – якщо тільки ми довіримо Йому це зробити.
Але чому все-таки жінки? Чи тільки тому, що чоловічих імен надто багато, і значимі втрачаються в ряді інших, які нічого нам не говорять? Напевно, не тільки. Жінка може не бути залучена у великі події світової історії, але сімейна історія – обов’язково жіноча історія. Адже Різдво Христове, прологом до якого служать чотири жіночі долі – це передусім історія однієї сім’ї, історія простої Дівчини з Назарету, яка всупереч усій пристойності і очікуванням оточення прийняла ту дивовижну і по-своєму страшну звістку, яку приніс їй архангел Гавриїл. Це для нас вона тепер Богородиця, а тоді вона, юна наречена Йосифа, погодилася на раптову вагітність.
В очах усього оточення, і навіть нареченого, єдиною причиною могла бути тільки зрада, а за це її належало побити камінням (милосердний Йосиф, правда, хотів обмежитися лише тим, щоб “відпустити” її, тобто прогнати, розірвавши заручини). Це був би кінець усьому… і все-таки вона взяла на себе цей тягар, пішла на цей ризик – і так у світ прийшов Господь.
До Марії були Фамар, Рахав, Руф і Вирсавія. Їх вчинки виглядають куди більш сумнівними, ніж рішучість Марії, але справа навіть не в цьому. Вони зуміли довіритися Богові, і не обманулися – з їх труднощів і падінь Він збудував сходи до здійснення Свого Задуму.
У Новому Завіті Христос каже “порядним людям” дивовижні слова: “Митарі і блудниці поперед вас йдуть у Царство Боже” (Мф 21:31). Їх часто розуміють у тому сенсі, що ці люди, при всій своїй зовнішній пристойності, насправді нічим не краще за злодіїв і повій – і це вірно. Розуміють їх і в тому сенсі, що Господь прощає будь-який гріх, у Царстві вже не важливий тягар минулих гріхів, а тільки безмежність нинішнього прощення – і це теж правильно. Але чується в цих словах і відгомін тих самих жіночих історій, про які євангеліст нагадує нам на першій сторінці Нового Завіту: де “порядна” людина йде за пристойністю і звичаєм, там знедолений грішник, якому нічого втрачати, може несподівано кинути все і піти за Істиною.
Автор: Андрій Десницький