Піди і подивись
Перші учні Ісуса (Ін. 1:43-51)
Чи така велика наша заслуга в тому, що ми виявилися членами Церкви? Чи завжди наш вибір шляху був усвідомленим? Чи однієї лише істини шукали ми? У Євангелії Господь каже апостолам: “Не ви Мене обрали, але Я вас обрав” (Ін. 15:16). Ми маємо бути вдячні Богові за те, що стали Його обранцями, за те, що Він привів нас до Себе, зробив членами Свого Тіла, більше того – віддав нам усе Своє Тіло і Кров, віддав усього Себе. І, звичайно, нашою відповіддю Спасителю може бути тільки віддання своєї душі, усього свого єства Богові – і нашим ближнім.
У цьому євангельському уривку, досить просторовому, є дуже важливі слова. У відповідь на сумніви Нафанаїла (“Чи може щось добре бути з Назарета?“) Филип відповідає: “Піди і подивись” (Ін. 1:46). Він не будує складну систему доказів, не пропонує своєму другу вступити в диспут з Назаретянином, не підкріплює свої слова свідченнями інших людей – ні, він лише каже: “Піди і подивись. Поглянь – і ти все зрозумієш, подивись – і в тебе не залишиться питань, бо Істина – очевидна”.
Так було дві тисячі років тому, коли Син Божий перебував на землі. Тепер Його присутність стала іншою – ми вже не можемо підійти і поглянути Йому в обличчя, не можемо взяти Його за руку чи вкласти свої пальці в Його рани. Та проте тепер на землі мільйони християн – учнів і послідовників Христових.
“Піди і подивись” – які прості слова! І все як було б просто, якщо всяка людина, яка сумнівається, коливається, могла б підійти до будь-якого з християн – і запевнитися в істині нашої віри, отримати свідоцтво в тому, що Христос дійсно воскрес і переміг смерть.
І попри те, що Христос тілесно відсутній з нами, – незалежно від цього у світі від початку його буття присутній образ Божий. Це – людина.
Саме людина (а християнин – удвічі) покликана свідчити про істину буття Божого, про премудрість і благість Творця, про те, що нам дароване від Бога спасіння, про вічне життя в Царстві Отця. А тому всякий християнин повинен ще тут, на землі, жити так, щоб при погляді на нього як на образ Божий, розум всякої людини сходив би до Прототипу.
Але ми знаємо, що так буває далеко не завжди. І нам добре відомо, чому так відбувається: після порушення прабатьками Божої заповіді наша природа втратила свою первозданну цілісність і непорочність, вона виявилася пошкодженою гріхом. І тому дивлячись на тіло, схильне до пристрастей, на тіло, крізь яке проступає не менш пристрасна душа, наші ближні насилу можуть угледіти в цьому покаліченому і спотвореному єстві образ Владики. Вони приходять – але йдуть ні з чим, йдуть, не побачивши в нас відблиск Істини. І, звичайно, у цьому не їхня провина, але передусім – наша.
Що ж робити нам, поставленим так високо, але не здатним своїми силами виконати задум нашого Творця і Спасителя? Треба докласти всі зусилля, щоб образ Божий проступив у нашому єстві виразніше. Нам необхідно серйозно зайнятися своїм лікуванням. І Господь дає нам у Церкві всі засоби для досягнення цієї мети: це і піст, і молитва, і благодать Духа Святого, яка подається нам у таїнствах. Це і сам Господь у Своєму Тілі і Крові, що віддає нам Себе в Євхаристії. Скористаємося з вдячністю цими засобами, очистимо з Божою допомогою свою душу, потурбуємося про зцілення і відновлення своєї природи.
І тоді, якщо ми досягнемо успіху в піклуванні про свою душу і тіло, якщо не даремно витрачатимемо відпущений нам Богом час, – тоді наші ближні, невіруючі і далекі від Церкви люди, поглянуть на нас – і їм не будуть потрібні слова.
Автор: священик Федір Людоговський (з циклу: Роздуми над євангельськими читаннями)