Якщо людина себе не цінує – це не упокорення

От зараз ви слухаєте мене і думаєте: «Так-так, усе так, як ти говориш! Мені дуже сподобалося, твої слова торкнулися мого серця, і тепер хочеться обговорити це з тобою детальніше».

Знову та ж помилка. Адже я стільки часу намагаюся пояснити вам, що немає сенсу розмовляти зі мною або ще кимсь, щоб почути і без того відомі речі. У вас усе є. А низька самооцінка (ви самі постійно про це говорите), неповага до самого себе, зневага собою – це не упокорення.

Якщо людина себе не цінує – це не упокорення. Упокорення – не коли ти не можеш стояти на власних ногах і постійно потребуєш підтримки. Навпаки, так ми ображаємо Бога, бо немов кажемо Йому, ніби Він не дав нам тих дарів, здібностей і можливостей, завдяки яким ми можемо трудитися.

Зіприся на палицю своєї молитви, на палицю своїх взаємин з Богом. Сподівайся на заступництво святих і Пресвятої Богородиці, на молитви свого духовного отця, на підтримку тих, хто поруч. І таке сподівання – це не залежність, не хвороблива прихильність, коли ми сподіваємося виключно на інших людей.

А хіба цього хоче від нас Бог? Хіба апостол не каже: «Тому з дерзновенням приступаймо до престолу благодаті» (Євр. 4:16)? Приступаємо з відкритим обличчям, без покривала, яким у Старому Завіті покривався Мойсей, щоб не бачити Бога в Його славі. Ми ж звертаємося прямо до Бога, у нас є така можливість – можливість зростання, дозрівання і духовного розвитку.

І сьогодні я спробував у бесіді з вами торкнутися саме цього моменту – духовного зростання і зміцнення в життєвих битвах. Моліться і ви про мене, щоб я зміг досягти того, про що кажу зараз – щоб Господь дарував мені на це сил.

А духовна зрілість – це коли людину не цікавить, як в інших. Вона не вважає, що має чинити так чи інакше, бо так чи інакше поступає хтось ще. У неї – свій погляд, вона ні перед ким не схиляється і може де завгодно сказати те, що вважає за потрібне, незалежно від думки інших із цього приводу та їх ставлення до неї.

Якщо я мовчу, щоб не зашкодити своєї репутації, – я не вільний. Згодні? А вільна людина. Невже вам не хочеться бути вільними? Погоджуватися чи не погоджуватися, висловлювати свій погляд – яким би святим не був твій співрозмовник.

Коли ми говоримо з Богом, треба не боятися скаржитися

Один хлопчик сказав якось про священика, який викладав у них у школі Закон Божий: «Коли він говорив, мені хотілося не погодитися з ним, але я промовчав».

Це ненормально. Коли ми говоримо з Богом, треба не боятися скаржитися, висловлювати свою думку, незгоду. Не боятися казати Йому: «Не хочу, не можу, мені важко!» Необхідно розуміти таку можливість – говорити з Ним відкрито, щоб потім зробити власний, вільний вибір. І не змушувати себе до тих або інших дій проти власної волі – бо через постійний примус у нашій душі накопичуються токсини, які отруюють і душу, і тіло. Розумієте?

Якщо з Богом у вас «хворі» стосунки, то замість зцілення душі і тіла будуть душевні і тілесні хвороби. І ми, священики, можемо з повним правом говорити про це, оскільки постійно сповідуємо і бачимо людей, які, незважаючи на багато років близькості з Богом, так і не зуміли стати зрілими духовно, а навпаки, завдали собі великої шкоди.

Зараз ви, напевно, запитаєте, як знайти тут золоту середину – бути одночасно особистістю і упокореною людиною, ні від кого не відділяючись, нікого не сторонячись. Як казав о. Ієронім (Егінський) – «Разом з усіма, але при цьому один». Якщо людина так може – значить, вона здобула дар розсудливості. Тільки не чекайте, що у вас це вийде відразу. Розсудливість швидко не приходить. Вона з’явиться, коли пройдуть роки, ми постаріємо, наше волосся побіліє. Так, тільки тоді ми станемо мудріші і розсудливіші в тому, що стосується таких речей.

А до того часу здійснюватимемо помилки, запитуючи, як апостол Петро: «А в нього що? А він як?» І Господь казатиме у відповідь: «Що тобі? Чому запитуєш? Намагайся зміцнити свій зв’язок зі Мною, намагайся любити Мене, бачити Мене, прагнути до Мене і будь готовий віддати Мені свою душу».

Бог забирає нас, коли ми можемо бути з Ним наодинці

Думаю, Бог і забирає нас саме тоді – коли ми стаємо досить сильними для того, щоб витримати цю найважливішу подорож, подорож самостійно. Адже тоді, як мовиться, очі благають, а зробити нічого не можна – до кого б не звернулася душа, вийшовши з тіла, – хоч до людей, хоч до ангелів. Нас учать, що ангели допомагають нам – вони дійсно допомагають, але в момент смерті душа розкриває, скажімо так, власні якості, власну силу – які встигла набути.

Думаю, саме тоді забирає нас Бог – коли ми навчимося бути з Ним наодинці і з упокореною відвагою молитися Йому: «Отче наш!» Зверніть увагу – «Отче наш», хоча самостійна молитва має на увазі «Отче мій». Але ми говоримо саме наш, бо, молячись наодинці, відчуваємо при цьому свою єдність з іншими.

Благатимемо Господа віддалити від нас смертний час, щоб жити ще багато років, але при цьому молитимемося і про те, щоб роки не проходили даремно – зокрема і сьогоднішній день. Намагатимемося використовувати ті обставини і події, які Господь посилає нам для зміцнення і росту. Інакше ми не бачитимемо сенсу в тому, що відбувається в нашому житті із самого ранку.

Господь посилає нам уроки, мета яких – зробити нашу душу сильніше. Урок терпіння – а ти його не засвоїв сьогодні вранці, бо розсердився, спізнившись на автобус; урок упокорення – його ти теж не засвоїв, бо, коли на роботі тобі нагрубіянили, ти про себе облаяв цих людей; урок любові – а от цей урок ти вивчив, пропустивши на пішохідному переході людину вперед себе. «Нехай проходить, – подумав ти, – нічого страшного». Усе це – уроки, і хотілося б, щоб вони не виявилися марними.

Молитимемося, щоб і ця година, яка пройшла, не була втрачена нами. Молюся, щоб ви простили мене, бо я, немічна, грішна людина, можу іноді сказати щось неправильне, погане, упереджене. Але сподіваюся, ви зможете упорядкувати для себе сказане мною – завдяки тому, про що ми сьогодні говорили: душевним зусиллям і молитві. Не треба пасивно слухати усе, що тобі кажуть. Зміцній сам, думай сам.

І, слухаючи, подумай про те, що краще і правильніше. А коли зрозумієш, що правильно, згадай і про нас – хто помилився і дав тобі невірну інформацію. І тоді, зміцнивши душу, свою душу, ти молитимешся про нас – тих, хто бере участь у цій радіопередачі, і тих, хто нас слухає, і про всіх братів наших у всьому світі.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)