Урок маленької дівчинки

За радянських часів, у сімдесятих роках, за хрещення можна було отримати догану чи позбутися частини зарплати. Могли вигнати з роботи чи навіть видати “вовчий квиток” – це коли в жодне пристойне місце не брали на роботу.

Відбувалося це так. Ти хрестився чи вінчався і повинен був показати паспорт. Твої паспортні дані громада повідомляла державі. Священик не докладав, як тепер думають і розповідають байки. Священик був тільки найманцем у громади. Повідомляла парафія, яка була власником храму. І далі інформація приходила за місцем роботи і до тебе вживалися певні заходи.

Але літні москвичі пам’ятають, що в Москві було місце, де при хрещенні не вимагався паспорт. Це було Антиохійське подвір’я, розташоване в районі метро “Кіровська”. Воно належало сирійській церкві, і де-юре, було закордоном у Москві. Саме туди я потрапив на хрещення друга. Це був десятий тиждень по П’ятидесятниці і спогад зцілення біснуватого отрока: “Коли вони прийшли до народу, то підійшов до Нього чоловік і, ставши перед Ним на коліна, сказав: Господи! Помилуй сина мого; бо він на новий місяць біснується і тяжко страждає, бо часто кидається в огонь і часто у воду. Я приводив його до учеників Твоїх, та вони не змогли зцілити його” (Мф. 17:14-16).

Служив священик, схожий на грузина, з дуже великими темними очима. Він дуже артистично вів службу. Мабуть, у них так прийнято. І от, справа дійшла до проповіді.

Сирієць вийшов і раптом дуже тихо і вкрадливо прошепотів:

– Маловіри.

…І замовк. Повільно заглядаючи кожному з нас в обличчя. Довго мовчав і раптом громовим голосом протрубив:

– Доки я буду з вами!!! Маловіри!

Знову запанувала довга тиша і у вухах задзвеніло. І тепер він стомлено, ледь не плачучи, опустивши очі додолу, підтвердив з тугою: “Маловіри…”

Я глянув на народ. Майже всі тихо ридали.

Я завжди, читаючи цей уривок, думав про те, до кого звертається Христос, кажучи: “Маловіри” – до юдеїв, апостолів, народу чи бісів? Сирійський священик вніс свою богословську лепту. Бог звертається до нас…

Тобто, передбачається, що сьогодні ми – учні Христові, Його апостоли, покликані своїм життям свідчити про Христа і творити Божу роботу: зціляти, воскрешати, учити і пророчити. Якщо сьогодні сказати про це вголос, то приймуть або за божевілля, або за непристойний вчинок.

Проте всякий знає, що іноді твоя молитва буває почута і почута швидко. Іноді, на твоє прохання, відбувається маленьке для стороннього ока, і величезне для тебе диво. А іноді, здається, що Бог не чує і немов вирішив нам ніколи не відповідати, пішовши в повну тишу. Тоді настає смуток, здається, що Бог розлюбив або забув про Свого раба.

А вже про те, щоб виступити з проханням про диво принародно і мови бути не могло. Страшно здатися дурнем. Здається нахабством тягнути Бога за “бороду”, вимагаючи дива. Адже насправді, ми не впевнені, чи угодне Йому це диво. І головне, у нас немає з Ним довірчих стосунків, щоб просити Його скасувати фізичні закони. Усе це разом узяте, називається маловір’ям.

Ми самі не дуже ясно уявляємо, що таке диво. Це наш каприз нав’язуваний Богові? Перекроювання природи світу за вимогою? Миттєва користь, що випрошується в Бога авансом? А може, просто фокус?

Тоді як диво – це просто реалізація задуму Божого про світ, відновлення райської природи стосунків між Богом, людиною і світом. Чи короткочасне явлення Раю на землі. Але зовсім не фокуси чи капризи. Для того, щоб вникати в цей задум, людині треба бути близькою Богові.

Близькість до Отця Небесного досягається постом і молитвою. Будемо уважними, сьогодні існують два великі обмани внутрішнього життя православних християн, що не лише зводять стіну між Богом і людиною, але і є засобом сховатися від Нього. Ці два обмани – хибне уявлення про піст і молитву.

Коли на сповіді кажуть, що порушили піст, то в ста відсотках випадків мається на увазі гастрономічний аспект посту. Немов Богові потрібен наш голод або, немов, Бог вважає голод найкращим способом виховання. Голод і молитва – це як виделка і ложка при їжі. А суть посту в очищенні і наближенні до Бога.

Людина під час посту каже сама собі: “Раз я зібралася в Рай, то потрібно потренуватися побути ангелом або райським жителем. Жив звіром, дай, хоч трохи, поживу людиною. Увесь рік не можу витримати бути світлим і легким, але сорок днів цілком посильно. І щоб не обважніти душі, не обжиратимуся понад міру, бо обжерливість кидає в каламутний сон. Чи не обпиватимуся, бо вино призводить до гріха. Не буду час витрачати на кіно, а витрачу на любов до ближніх. Замість кіно піду до друга в лікарню, попрацюю волонтером і взагалі повчуся, як Христос, нести хрест любові”.

Богу не потрібна ковбаса і молоко, Йому потрібні ми, чисті і світлі люди. Ковбаса – це не сатанинський магніт вади і в молоці не гніздяться пристрасті, вони живуть у нашому серці. От для очищення серця і існує піст.

І тепер, коли людина очистилася, вона може говорити з Богом. Православ’я – не жрецька релігія, де з Богом розмовляє посвячений медіум, а парафіяни-профани слухають голос пророка.

Хоча в нас часто і охоче приміряють на себе вигідну роль жерців. І звичайно, ці сектантські пустосвяти ревнують про те, щоб профани навіть не намагалися самі контактувати з божеством. Особисте життя з Богом жорстко присікається ними і переслідується.

Але вся наша церковна культура, навпаки, учить людину спілкуватися з Богом, зокрема і самостійно. Причому це спілкування повинне відбуватися не лише під час служби, але в кожну хвилину життя, так, щоб кожне дихання хвалило Господа.

Молитва – це не читання. Вечірнє і ранкове правило – це не орендна плата за здоров’я, гроші чи життя. Вони як виделка і ложка.

Молитва – це прямий діалог з Богом. Йому вчать такі великі книги як Псалтир. У Молитвословові лише за однією невеликою молитвою може стояти вся драма і весь досвід цілого життя великого подвижника віри. І ми, пропускаючи свій розум і душу через ці діалоги святих, самі починаємо входити в суть діалогу.

Це як молодша дитина дивиться, як батько зі старшим братом зводять будинок, або чинять автомобіль і сама потихеньку вникає в батькову турботу.

У молитві ми не лише говоримо Богу про себе, але і слухаємо Його голос у собі. Це не те ж саме, що читати довго і нудно. Молитва – це найменше букви і книжки.

Але і від себе молитися ніхто не забороняє. Адже не можна любимій увесь час читати уривки з “Євгенія Онєгіна”. Потрібно колись висловитися і своїми словами:

– Господи, я люблю Тебе!

– “Ангеле мій, будь зі мною” – так, наприклад, молилася при мені маленька дівчинка.

Слова Христові: “Рід виганяється тільки молитвою і постом” (Мф. 17:21), – означають не те, що ми повинні врізати болючіше по свинячому рилу сатани чи спробувати знищити його безсмертне єство, а в тому, щоб повернулися в Божі обійми. Прийшовши до Нього, ми стаємо недосяжні для бісів. У цьому суть перемоги.

А коли наша віра, народжена з очищення і співбесіди з Небесним Отцем, відкриє нам сенс проекту “Рай” і “Людина”, то ми, як дорослі сини, вже самі можемо спробувати щось зробити з Божої роботи, наприклад, зцілити, бо любити, значить, діяти.

І знову ж таки, сенс Божої роботи полягає в реставрації Раю, а не у власне зціленні. У цьому новий обман, що Церква повинна стати інструментом загального здоров’я і ситості.

Біль, хвороба і смерть є наслідком нашого сумарного гріха, що наповнює море всесвітнього гріха і травмує землю. Від цього світового зла страждають передусім незахищені: малі, старші, ніжні, тонкі, нервові, невгамовні, безглузді, порочні, слабкі.

Усунути всі лікарні означає усунути всесвітній гріх, що, у принципі, неможливо в цьому світі. А без цього, просто так по молитві закрити поліклініки – це дурість. І просто так зцілити хворого, без розуміння задуму Божого про цю людину, без бачення її душі і прихованих можливостей – безрозсудство.

За що хворіють люди, відає лише один Бог. Але часто ми бачимо, що Він зв’язав грішника путами хвороби як гамівною сорочкою. І хто ми такі, щоб випускати буйних хворих на волю? Чи понесемо ми за це відповідальність за те, що він накоїть, за ті сльози, які проллє з очей оточуючих його людей?

Усе це дається розумом, який народжується від любові і близькості до Бога. А без цього ми як натовп дітей, які забігли в оркестр. Вони схопили інструменти і б’ють по струнах, уявляючи себе музикантами. Можливо, якщо дитина випадково затисне одну нижню струну і вдарить по ній, то вирветься вірний звук, а так усе не має сенсу. Так і наше життя часто схоже на бринькання на небесній гітарі без розуму і сенсу.

Те, що відбувається саме так, ми можемо бачити на прикладі життя святих, з того яким способом вони увійшли до роботи і радості Божої. На їх прикладі ми бачимо, що віра, молитви, піст мають одну єдину мету – зробити людину ближче до неба. А ще навчити людину не просто бути поряд з Творцем, але вміти розмовляти з Ним, і, головне, увійти до Його турботи і радості.

І нарешті, згадаємо ще одного персонажа цієї історії, який залишився в тіні – батька хворого отрока: “Ісус запитав батька його: скільки років, як це сталося з ним? Він сказав: з дитинства; багато разів дух кидав його і в огонь і у воду, щоб згубити його; але, якщо можеш, допоможи нам, змилосердься над нами. Ісус сказав йому: якщо хоч трохи можеш вірувати, все можливе віруючому. І тут же скрикнув батько отрока, зі сльозами говорячи: вірую, Господи! Допоможи моєму невірству” (Мк. 9:21-24).

Нам, учням Христовим, пропонується збільшити віру постом і молитвою. А батьку біснуватого отрока був зроблений подарунок.

Я б теж хотів от так вигукнути:

– Господи, допоможи моєму невірству!

Говорю і нічого не відбувається. Чому? Бо віра набуває з’єднанням трьох складових частин. Власні зусилля в пошуку віри по любові, як у Його учнів. Віра, народжена з надії. І, нарешті, зустрічний рух Бога назустріч людині, по вірі людини, що привела її перед обличчя Боже, завершує процес. Усі три складових наочно з’являються в єдності і взаємообумовленості. Віра плекає надію і любов. Надія і любов – народжує віру.

Пусковим гачком до зцілення, стали слова батька хворого хлопчика.

Вірую, Господи! Допоможи моєму невірству!

Минуло дві тисячі років, а серце здригається, немов вони сказані зараз нам на вухо. Адже, якось і я вірю. Знаю, Ти чуєш мене:

– Господи, і моєму невірству!

Нехай це не здається важким. Віра не обважнює життя, прямо навпаки: людині вірувати так само легко, як Богові легко зціляти.

Автор: священик Костянтин Камишанов