В’їзд Господній в Єрусалим (Ін. 12:1-18)

Перш ніж почати нашу розмову про цей євангельський епізод, слід згадати притчу про багача і Лазаря (Лк. 16:19- 31). Притча ця, як ми пам’ятаємо, кінчається таким діалогом багача і Авраама: “Благаю тебе, отче, – каже прабатькові багач, який страждає в пеклі, – пошли його в дім батька мого. Маю бо п’ятьох братів, нехай засвідчить їм, щоб і вони не прийшли в це місце муки. Авраам сказав йому: у них є Мойсей і пророки; нехай слухають їх. Він же сказав: ні, отче Аврааме! Але коли хто з мертвих прийде до них, покаються. Тоді Авраам сказав йому: якщо Мойсея і пророків не слухають, то хоч би хто і з мертвих воскрес, не повірять“.

Гірка істина, що міститься в словах прабатька Авраама, цілком підтверджується нині. Вже не в притчі, а насправді, при свідках, повстає з мертвих за велінням Боголюдини інший Лазар. Що може бути дивніше за воскресіння мерця, який до того ж пробув вже чотири дні в гробі?

Проте яке враження чинить це диво на юдеїв? Неоднакове: одні (простий народ) радіють диву і прославляють Ісуса; інші ж (духовенство, старійшини) вирішують убити і Ісуса, і Лазаря. Як казатимуть у радянські часи, через дев’ятнадцять віків після подій євангельської історії: “немає людини – немає проблеми”.

Диво, як ми бачимо, саме по собі не було здатне переконати людей у тому, що Ісус, тесля з Назарету, – це довгоочікуваний Месія, Христос. Будь-яке диво, що здійснювалося Сином Божим протягом трьох з половиною попередніх років, породжувало суперечки і розділення в народі. Хтось отримував підтвердження в тому, що вже підказувало йому власне серце, а хтось ставав лише більш жорсткішим у своїй невірі.

Саме тому Спаситель і не хотів творити чудес напоказ, виключно як якийсь фокус: “Рід лукавий і перелюбний знамення шукає, – казав Він юдеям, – та знамення не дасться йому, крім знамення Іони пророка” (Мф. 12:39). Майже всі чудеса Спасителя – це зцілення чи воскресіння. Христос “користувався” Своєю силою для того, щоб допомогти людям, яких Він любив, – знайомим, як теща апостола Петра, або незнайомим, як наїнська вдова і її син; але в той же час Його метою було зміцнити у вірі тих, хто вже увірував або був готовий увірувати в Нього як у Месію.

Так само було і з Лазарем. Проте його воскресіння (можливо, завдяки близькості Вифанії до Єрусалиму) сколихнуло величезні маси народу, які зібралися в столицю на свято. Вже далеко не лише ті юдеї, які плакали разом з Марією і Марфою, але абсолютно чужі люди, почувши від інших про диво, з радісними криками зустрічають Ісуса, Який в’їжджає в Єрусалим.

Але натовп мінливий, і ті, хто зараз (самі, мабуть, не дуже розуміючи, чому) кричать “Осанна!”, через кілька днів, піддавшись стадному інстинкту, будуть так же старанно і щиро кричати: “Розіпни, розіпни Його!”

Ісус урочисто в’їжджає в Єрусалим. Можна подумати, що Він входить як цар, як переможець. Але ми прекрасно знаємо, що це – Його хід на страждання. Такий шлях, визначений Синові Божому волею Отця і Його власною Божественною волею. Такий же шлях Церкви і шлях всякого християнина. Господь не обіцяв нам тут, на землі, слави, почестей і багатства. Не обіцяв Він нам навіть спокою і комфорту. Проте цілком ясно промовляє Господь в Євангелії: “Якщо хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе, і візьме хрест свій, та йде за Мною” (Мф. 16:24). Сам Він так і вчинив.

Тому негоже нам вимагати визнання і любові до себе з боку “зовнішніх”: ми не краще і не вище за нашого Учителя, “Який замість радости, яка Йому належала, витерпів хрест” (Євр. 12:2). Царство Його – не від світу цього; так і Його Церква, доки вона залишається Церквою, не може і не повинна вбудовуватися, вписуватися у світ цей: вона – і ширша, і вища за нього. Це стосується і кожного християнина окремо: бути у світі – але не від світу.

Автор: священик Федір Людоговський (з циклу: Роздуми над євангельськими читаннями)

Долаючи шлях Великого посту