Якщо хочеш у рай, чини розумно

Минув час – і багач, і Лазар померли. І про багача сказано, що «поховали його» (Лк. 16:22). Подробиці поховання не описуються, але напевно це були пишні похорони – адже багач був відомою людиною. А про нещасного Лазаря сказано, що «віднесений був ангелами на лоно Авраамове». І звичайно, потрапивши туди, він здивувався – як таке могло статися? Я, бідняк, народжений в убогості, був у презирстві у всіх людей, голий, холодний і голодний, – тепер знаходжуся в такому прекрасному місці, на лоні Авраамовому, де красиво, ясно, спокійно, добре і затишно!.. До речі, знаєш, що таке лоно Авраамове? Дослівно – обійми Аврама, тобто рай, місце слави Божої.

І Лазар взагалі не чекав такого.

Деякі з нас, приміром, кажуть іноді: «От би після смерті потрапити в райський куточок!» У куточок! А Лазар не просто потрапив у райський куточок – він опинився в самому «центрі» раю, як сказали б ми зараз, – на лоні Авраамовому. Як прекрасно! І абсолютно несподівано для Лазаря. Рай виявився для нього сюрпризом, і знаєш, чому? Саме тому, що за життя він не чекав від Бога жодної нагороди – на відміну від нас з тобою. Лазар не чекав, що Бог нагородить його за те, що він такий хороший – бо не вважав себе хорошим. А ми з тобою вважаємо себе такими. І тому, потрапивши на той світ, дуже здивуємося. Життя вічне – це взагалі повна несподіванка, ми переживемо справжній шок.

От і Лазар, цей праведник, був шокований, бо опинився в абсолютно несподіваному для себе місці – місці великої слави. А знаєш, чому ще він потрапив туди? Бо ніколи не засуджував багача, навіть подумки.

Багач його взагалі не помічав, але Лазар не ненавидів його, не відчував до нього неприязні, не проклинав, не вигукував лайок на його адресу і не шкодував про те, що сам народився на світ бідняком. Замість усього цього він терпів – стільки, скільки було треба.

Господи, Твої слова переконливі, але коли я побачу допомогу

Іноді скажеш комусь: «Потерпи трохи». Так, але скільки терпіти? Коли моя проблема вирішиться? Добре, я потерплю, але скільки? Два місяці вистачить? Ні, не треба торгуватися з Богом. Адже невідомо, скільки треба терпіти – заради чоловіка, заради дружини або дітей, заради себе, свого здоров’я.

Можливо, два місяці, можливо – два роки чи два десятиліття, а можливо, і все життя. Я цього не знаю. Знаю тільки, що з Богом не можна торгуватися і домовлятися. Можна лише сказати: «Господи, дай мені сил потерпіти. Нехай моя душа стане твердою, як скеля, щоб вистачило сил дочекатися милості від Тебе».

Бідний Лазар біля дверей багача, Федір Бронніков

І Лазар не ремствував, не казав: «Господи, ну за що мені все це? Чому Ти створив мене таким? Як Ти несправедливий, Господи! Подивися на цього, біля чиїх воріт я лежу! У нього знову бенкет, він знову буде їсти, а мені залишається тільки нюхати запах пригощань! От у нього скільки гостей – вони веселяться, п’ють, їдять, а я тут голодую. Чому, Господи? Чому я такий?» Ні, він цього не казав.

А я вимовив зараз замість нього стільки слів, бо іноді чую: «Ну чому я одружений! За що Бог мене так покарав? Чому Він не посилає мені те, чого я так довго чекаю? Чому зволікає?» Не кажи так. Не задавай Богові питань, краще перетвори їх на молитву. І скажи: «Господи, я не можу зрозуміти, чому так відбувається, але знаю, що Ти любиш мене і в Тебе Свій план. Знаю, що Твої розум і серце більше моїх, і зрозуміти Тебе я не в силах. Тому я підкоряюся Тобі, але не як раб, який вимушений підкорятися, бо нічого не може вдіяти. Ні, я можу почати сперечатися з Тобою, злитися, кричати, гніватися і ганьбити Тебе. Але я вибираю послух, бо довіряю Тобі. Невже Ти можеш не любити мене?»

І Господь скаже у відповідь: «Я знову і знову не повторюватиму, що люблю тебе. Просто подивися на Мої руки. Бачиш – вони пробиті цвяхами. І моє ребро пробите списом. Як ти думаєш, Я люблю тебе? Їдь в Єрусалим, піднімися на Голгофу і подивися на місце, де стояв Мій Хрест». І коли, виявившись на Голгофі, ти впадеш на коліна перед місцем Хреста Господнього, то відчуєш любов Божу. «Чи я не люблю тебе? – скаже Господь, – чи Я не люблю тебе, думаючи про тебе і вдень, і вночі? Коли ти спиш, Я думаю про тебе і допомагаю».

Так, Господи, Твої слова переконливі, але коли я побачу допомогу в дії? Я як і раніше хворий, як і раніше мучуся і страждаю. Я втратив дитину – де ж Твоя любов? «Зараз ти не можеш цього побачити, – відповідає Господь. – І Я не засуджую тебе – ти людина, ти не можеш Мене зрозуміти. Не можеш зрозуміти, до чого Я тебе готую, який Мій план. Ти не віриш, що в майбутньому житті тебе чекає нагорода».

У цьому наша проблема. Ми не віримо в подяку від Бога. Адже якби вірили, якби в нас була жива віра, ми б ніскільки не сумнівалися в цьому.

Так, у цьому житті можна і не дочекатися подяки, якої ми чекаємо, але існує інше життя, в якому Господь зробить це неодмінно.

У вічному житті ми не втрачаємо свого «я»

Лазар не був винагороджений за життя – ніяк. Бідняком народився, бідняком жив і бідняком помер. Але у вічному житті все змінилося. «Бачите? Є і продовження, – каже нам Господь у цій притчі. – У Мене для тебе є те, чого, можливо, ти і не отримаєш тут, на землі. Довіряй Мені, повір Мені нарешті. Повір у те, що існує інше життя – набагато досконаліше, дивне і неповторне. І в цьому житті на тебе чекає таке, що доки неможливо навіть уявити».

Якби ми змогли побачити, що чекає нас у вічності, то повторили б слова апостола Павла: «Візьми мене, Господи, візьми мене! Бо це так прекрасно – вірити в Тебе, – що хочеться побачити Тебе живцем, побачити життя вічне, насолоджуватися ним, не затримуючись тут, на землі. І мені не терпиться залишити цей світ, бо я бажаю тих дарів, які Ти підготував мені у вічному житті. Я бажаю вічного життя, бажаю Христа».

А ми, прості люди, не особливо віримо в Бога. І тому думаємо, що все – тільки тут, у цьому житті. Думаємо, що саме на землі чекає нас гідна подяка, що все влаштовується тільки тут. І якщо ми не отримаємо нагороду в земному житті, то воно пройде в смутку і порожнечі. Але це не так.

Лазар мучився на землі, але після смерті куштував насолоди, яким не було кінця. А багач мав усе, і все втратив. І виявившись на тому світі, побачив Лазаря. Розумієш, у чому справа? У вічному житті ми не втрачаємо свого «я», ми знаємо, хто ми. Деякі думають, що смерть – це кінець; що коли людина помирає, вона перетворюється на порох, у землю – і все, тільки могила. Нехай хоч собаки їдять, нехай ховають без похоронної відправи – адже все одно кінець.

Ні, це не кінець. Це тільки початок. Не віриш? Твоє право. Ти вільна людина, можеш не вірити, можеш закрити очі і, не бачачи світла, казати: «Світла не існує, бо я його не бачу». Твоє право. Але інші люди бачать світло. Що тут поробиш? Таке життя. У тебе свій погляд на все, але історія з багачем показує, що наше «я» нікуди не зникає після смерті. Тому і страшно.

Наші справи, вчинки, усі властивості особи «удруковуються» в душу і разом з нами вирушають у життя вічне.

От чому дуже добре, якщо людина посповідається незадовго до кончини. Коли все гаразд на цьому світі, то і після смерті з тобою не буде цих гріхів і мук сумління. Господь усе простив, ти примирився з Христом, причастившись і отримавши прощення біля Хреста на Голгофі. Це прекрасно. І там ти будеш самим собою. Зустрінеш дружину, дітей, друзів і сусідів, і всі ви впізнаєте один одного.

Ти зустрінешся зі своїми дітьми, але на тому світі ми не житимемо окремими сім’ями – з трьох, п’яти і більше людей. Ні, там ми всі будемо як брати і сестри, об’єднані Божественною благодаттю. Божі створіння, боги в Богу, які перебувають в нескінченній славі.

Пам’ятаєш, що каже багач Аврааму? «Отче Аврааме, змилосердься наді мною і пошли Лазаря, нехай умочить кінець пальця свого у воду та прохолодить язик мій, бо я мучусь у полум’ї цьому» (Лк. 16:24). Бачите, багач просить зглянутися над ним – тепер, коли його обпалює вогонь. Але для того, щоб тебе пожаліли, треба пошкодувати самому. Той, хто був милосердним, сам отримує милість. Про це каже нам Господь, але ми не чуємо, а коли покидаємо це життя, то вже пізно. Пізно.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)