(Слово про успіння у святих отця нашого Сисоя)

«Боже, – кажуть деякі зарозумілі гордівники, – дякую Тобі, що я не такий, як інші люди, грабіжники, неправедні, перелюбники, або як цей митар. Пощу двічі на тиждень, даю десятину з усього, що надбаю» (Лк. 18:11,12). Коротше кажучи, вони звикли думати про себе, що вони праведники. Чи добре це? Звісно, ні. Так самовдоволено судити про себе означає забувати Господа, забувати, що суд Його про нас може не сходитися з нашою зарозумілістю. Хіба не часто буває, що те, що здається високим в очах наших, є мерзотою перед Ним; і хіба, нарешті, не Він сказав, що «всякий, хто підноситься, принижений буде, а хто принижує себе, піднесеться» (Лк. 18:14)? Так, браття, недобре багато мріяти про себе. Як би хто не досяг успіху в житті благочестивому, ніхто ніколи не хвалися собою, але до самої смерті постійно усвідомлюй тільки свою негідність перед Богом, і покаянням і сльозами частіше очищай себе.

Коли преподобний Сисой Великий відчув наближення смерті, то, як чоловік високої чистоти і святості, знаходячись ще в тілі, удостоївся увійти до спілкування із загробним світом і споглядати таємниці Царства Божого. Ченцям, які оточували його, він з обличчям, що просяяло, сказав спочатку: «Прийшов авва Антоній!» Трохи помовчавши, вигукнув: «З’являється лик Пророків!» У цей час обличчя його просяяло ще більше, і він став з кимсь невидимим розмовляти. «З ким розмовляєш, отче?» – запитали ченці. «Господні Ангели, – відповідав старець, – прийшли узяти мене; але я благаю їх, щоб хоч на малий час залишили мене тут покаятися». «Та тобі зовсім не потрібне покаяння», – заперечили йому. «Ні, браття, – сказав преподобний: – Не знаю, чи поклав я навіть хоч тільки початок малий своєму спасінню!» Здивувалися ченці упокорюванню праведника, а тим часом у цей момент обличчя його вже просяяло як сонце. «Дивіться! – нарешті вигукнув він: – От прийшов Сам Господь!» Усі ужахнулися. І тут почувся голос: «Принесіть Мені сосуд обраний від пустелі». І старець за цим помер, і блиснула як би блискавка, і наповнилася келія пахощами.

Отже, дивіться: і при великій святості істинні раби Божі усвідомлювали себе негідними Царства Божого і знаходили нужду в покаянні. А ми? О, браття, хоч звідси перестанемо кричати про себе: «Я, я!» Нехай скаже, хто – ми, Господь. А доти частіше опускатимемо долу очі свої і, б’ючи себе в груди, казатимемо: «Боже, будь милостивий до мене, грішного!» (Лк. 18:13) А так не забудемо, «якщо кажемо, що не маємо гріха, – тільки обманюємо самих себе, i правди немає в нас» (1 Ін. 1:8). Амінь.

Пролог