Років п’ять тому я раптом став помічати, що в якихось напружених ситуаціях, коли начебто є всі приводи розгніватися, образитися, почати сперечатися, завжди буває дуже короткий проміжок часу, буквально одна-дві секунди, коли ти ще не дав волю пристрасті. І якщо за ці секунди ти приймаєш рішення – не піддаватися, то через пару хвилин із подивом відчуваєш, що жодної дії в тобі ця напружена ситуація не викликала, що пожежа, яка могла в тобі палахкотіти кілька годин, а то і днів, не розгорілася зовсім. Ці секунди – дивний дар Божий кожній людині. Шкода, що багато хто про нього просто не знає.

Гнів, образа, заздрість – усе це прийнято вважати певною подобою стихійного лиха, з якою неможливо впоратися. Ніби – вже якщо сталося, то – сталося, налетіло звідки ні візьмися, немов тайфун, що вже тут поробиш. Залишається тільки чекати, коли все закінчиться, і потім братися за підрахунки збитків. Те ж саме часто можна почути і про випивку чи паління – “…і не хотів, а нічого із собою не міг зробити “.

Насправді ж, у будь-якій такій спокусі для християнина завжди є цей момент свідомого ухвалення рішення. Він – немов розвилка двох доріг, коли можна піти як по одній, так і по другій. Чим далі просуватимешся по будь-якій з них, тим довшим і скрутнішим буде зворотний шлях, якщо раптом захочеш повернутися. Але це вже потім, коли ти вибрав дорогу і пішов нею. А от коли ти ще тільки стоїш на роздоріжжі, то жодних особливих зусиль для вибору від тебе не вимагається. Треба лише зрозуміти, чого ти хочеш насправді, до чого прагне твоя душа. І зробити вибір.

Можна уявити собі це у вигляді казкового образу: лежить собі на такій “розвилці” великий камінь. На ньому – напис. Ну, приміром, такий: “Наліво підеш – розгніваєшся на старого друга, який щойно незрозуміло чому тебе образив. Будеш казати йому всякі образливі, але справедливі речі, згадувати його старі гріхи, пояснювати йому, хто він є в цьому житті. І отримуєш від усього цього почуття хоча і нездорового, проте дуже глибокого задоволення.

А направо підеш – нічого не скажеш йому у відповідь. Проковтнеш цю образу як гірку пігулку, поморщишся, і житимеш далі. Адже це друг твій. Скільки всього ви разом пережили, скільки разів він тебе виручав, терпів тебе, просто був поруч, коли тобі було погано. Так, зараз він явно не в собі. Але хіба від цього ти став любити його менше?” А ти стоїш такий, перед цим каменем. І слухаєш своє серце.

Повторюся, момент цього вибору зовсім короткий, але він є. І якщо моєму серцю миліше хворобливе задоволення від відчуття себе незаслужено скривдженим, якщо я вибираю скандал і з’ясування стосунків, якщо душі моїй – ну дуже хочеться тут “назвати речі своїми іменами”, – то це ніяк не стихія. Це – мій особистий вибір зла. Нехай не завжди усвідомлений, але цілком реальний. Бо Господь кожному з нас дає таку свободу – вибирати добро і наслідувати його там, де нас спокушає диявол.

Потім, у важких ситуаціях, я багато разів помічав ці секунди свободи перед ухваленням рішення. І навіть іноді устигав ними скористатися на благо. Але, напевно, так і не осмілився б поділитися цим досвідом, якби нещодавно не прочитав в одного дуже шанованого мною священика наступне:

“Чи помічали ви, що коли ми свідомо скоюємо гріх, то в якийсь вирішальний момент, як би нестримно не розвивалася ситуація, раптом відбувається секундне уповільнення реальності. У цю мить ти стоїш перед вибором – продовжити чи ні? Совість надзвичайно відверто ставить тебе перед фактом розуміння вибору, що відбувається. Варто два-три рази рішуче сказати гріху – ні, і формується поки що слабка навичка. Та ж навичка, але зі знаком мінус, з’являється, якщо не чинити опір. Це важливо знати”.

Автор: Олександр Ткаченко

Репліки