(Слово святого Василія про спогад єства людського. Пролог)

Ми в більшій мірі живемо тут, браття, так, як ніби нам і помирати ніколи не потрібно; про майбутнє життя, про суд Божий і подяку після смерті майже і не думаємо. Один каже: доки є час, мені треба збагатити себе тим і тим, бо в мене дружина і діти; другий хвалиться своєю красою і силою і міркує: я зроблю те і те, знищу того і цього; а третій волає: «Зруйную житниці мої та збудую більші» (Лк. 12:18). А все це, насправді, суєта і нікчемність, і жити так ми не повинні.

Святий Василій у слові про спогад єства людського каже: «Багато не думатимемо про себе в житті цьому і неначе наше вічне перебування тут, не будемо хвалитися силами, не будемо підноситися багатством; але переможемо плотські пристрасті і потурбуємося про свої душі. Уявимо собі: де наші батьки? Де пророки і апостоли? І що віднесли на той світ ті, хто збирав тут багатство? Як голими народилися, так і померли, у руках нічого не маючи. Але благочестиве життя праведного з ним залишилося, і пам’ять його з похвалами; а гріхи нечестивого пали на голову його. Усі ми взяті від землі, і всі в землю повернемося. Початок життя нашого тут, хліб і вода і дні наші визнані і скоро до кінця приходять. Тим же, браття, кончину свою згадавши, віддалимося від всякої злої справи. Ні блага світу цього не вічні, і немає скорботи тут без кінця. І дивіться, як тут усе обертається: сьогодні ти землю ореш, а завтра інший; один збіднив, а другий збагатився. Але якщо і ми своїми гріхами душі наші згубили, то воскресимо їх через покаяння. Тому повчає нас і Сам Господь, кажучи: «Хто шукає, знаходить, і тому, хто стукає, відчиняють» (Мф. 7:8).

Отже, браття, усе тут суєта суєт і усіляка метушня! І все тут тлінне і нікчемне, окрім совісті і душі безсмертної! І одні лише справи свої понесемо на раменах душі нашої на вічне судилище Боже! Насправді: де слава, де багатство, де краса, де розкіш світу цього? На жаль, немає їх і ніколи назад не повернуться! Тому не захоплюватимемося тим, що повинні будемо залишити назавжди; а збагачуватимемо себе тим, що піде за нами у вічність, тобто справами добрими, і при цьому пам’ятатимемо і те, що той жахливий ворог самому собі, хто живе так, як ніби йому і помирати ніколи не потрібно. Амінь.

Пролог