Нехай тобі стане краще

Сьогодні я не відключу свій телефон на час передачі – бо приводом для нашої сьогоднішньої розмови стало одне смс, яке я нещодавно отримав. І зараз я хочу поділитися з вами деякими своїми думками, що з’явилися після цього.

Дорогий друже! Я молюся, щоб тобі стало краще. Щоб ти був спокійний і щасливий у цьому абсурдному світі, повному проблем. Щоб у душі ти зміг досягти рівноваги і навчився радіти, не дивлячись на те, що і тебе торкнулася (а якщо доки не торкнулася, то доторкнеться) криза. Так, сьогодні в нас безліч проблем, серйозних проблем, але дозволь своєму серцю радіти! Вірю, ти в змозі це зробити. І тоді, якщо тобі посміхнеться дитина (нехай не твоя), її посмішка зігріє твою душу, наповнить радістю і прожене усю напругу. І якщо кохана людина обійме тебе, душа також наповниться щастям.

Можна не мати багато грошей, але мати багато любові в серці, багато тепла, багато прекрасних почуттів і багато хороших книг. Молитимемося, щоб і твоє життя було сповнене благодаттю, добротою і красою, незважаючи на труднощі сьогодення. А як прекрасно читати книги! Неважливо – художню чи спеціальну, наукову літературу, вірші чи прозу – кому що подобається! Завдяки книгам ми переносимося в інший світ, і тоді можна подумати: «Так, час, в який я живу, – важкий, але навколо стільки прекрасного, не будемо постійно сконцентровуватися на проблемах!»

Пам’ятайте, Христос казав: «Подивіться, як прекрасні квіти, птахи!» У світі, повному страждань, трагедій і катаклізмів, квіти зберігають красу і пахощі, викликаючи посмішку.

І ти, незважаючи на роки, що минають, – знайди спосіб зберігати баланс, залишатися на плаву.

Ти ж священик, що про тебе подумають?

Але повернемося до повідомлення. Що ж сталося?

У нашому храмі по суботах ми іноді звершуємо літургію пізно увечері, відразу після всенощної. Чому ми так робимо? Просто це зручно – і для молоді, і для літніх людей, які все одно не лягають рано спати в суботу, але при цьому хочуть виспатися в неділю. Наші парафіяни дуже люблять ці служби, їм подобається в суботу увечері збиратися в храмі. Для них таке проведення часу по задоволенню порівнянне з вечірньою прогулянкою, дискотекою, кіно чи концертом. Ми називаємо ці служби бдіннями, і вираз піти на бдіння нашим парафіянам зрозумілий так само, як, приміром, піти погуляти. Бдіння починаються, я вже казав, увечері, а закінчуються після півночі – о пів на першу, пів на другу. Людям дуже подобаються ці служби.

І от, звершуємо ми бдіння, усе прекрасно, зворушливо, таємничо, аромати ладану змінюють один одного. Наші студенти заспівали Херувимську, а коли літургія закінчилася, вони підійшли до мене і сказали:

– Отче, ми не їли відучора. Підемо з нами, ми щось купимо і поїмо!

Я теж був голодний, але тут же почали спадати думки: «Ти ж священик, що про тебе подумають? Хіба це не гріх – те, що ти хочеш зробити? Чи личить тобі так поступати?»

– Не хвилюйтеся, – заспокоїли мене хлопці. – Ми не робитимемо нічого поганого. Просто зупинимося в якійсь закусочній і купимо сувлакі (різновид шашлику – прим. перекладача).

Сувлакі

– Сувлакі? – сторопів я.

Мені тут же страшенно захотілося шашличка, але я не подав вигляду, а про себе продовжував шукати вірну відповідь на питання, можна чи не можна. Внутрішній голос говорив: «Але тобі ж хочеться». А я читав, що в таких випадках треба просто зробити вигляд, що тебе це не цікавить; та і у святих отців сказано: якщо ти торкнувся Христа, нічого іншого тобі не треба. Так написано в книгах – адже ті, хто ці книги складав, самі пережили подібне! Проте в той момент я був не в змозі так думати. Не в змозі думати, що от зараз, після Причастя, я прийду додому, вичитаю двогодинне правило, з’їм сухар або булочку і ляжу спати практично натщесерце. Я хотів їсти – от була відповідь на моє питання. Відповідь, продиктована ситуацією, що склалася, «зовні». Так, от таке «зовні» і «зсередини» – що говориш і що думаєш. Одна справа – зовнішня сторона життя, яке ти показуєш іншим, як фарисеї, благочестиві, благоговійні, ідеальні люди, які строго постили, стежили за своїм зовнішнім виглядом, але яким Господь так часто говорив: «Ви розчаровуєте Мене. Ви як багаті гроби – зовні красиві, а усередині кишите черв’яками. Усередині вас – труп лицемірства і брехні. Саме це ви носите в собі».

Так каже Господь: Він таврує не грішників, а фарисеїв, лицемірів.

Не треба зображувати із себе Бога

І я згадав те, що сказав мені один ієромонах на Афоні:

– Ти священик. А що це означає – бути священиком? Кого являти людям – себе, ким ти є насправді, чи ні? Так, показувати треба Бога – але через себе. Тобто треба зображувати когось? Будувати з себе аскета, подвижника, унікальну духовну людину, якою не є? Та як ж бути – прикидатися чи залишатися собою?

А зараз я згадую ще і свою розмову із старцем Паїсієм – коли я роздумував, чи варто мені викладати в недільній школі, розповідати дітям про Бога і Таїнства. Тоді мені здавалося, що я брехун. А старець поставив мені таке запитання:

Паїсій Святогорець, 1924-1994

– Якщо тебе запитають, де знаходиться твоя школа, ти зможеш відповісти?

– Так, – сказав я.

– А якщо запитають, де на твоїй вулиці торгують випічкою, – відповіси?

– Так, – знову сказав я.

– Добре. А якщо запитають, в якому боці Америка і що це за країна – зможеш відповісти?

– Ні.

– А чому не зможеш?

– Бо я не був в Америці.

(Тоді я дійсно жодного разу там не був; зате згодом багато разів відвідував цю країну завдяки нашій радіопередачі – мене запрошували проводити бесіди з нашими американськими братами і сестрами).

Старець продовжив:

– Бачиш? Про Америку ти нічого не можеш сказати, бо жодного разу там не був. Так і в школі – говори тільки про те, що знаєш, що пережив сам. Говори їм про школу, про випічку за рогом, про те, де вони знаходяться.

Думаю, ви розумієте, чому старець згадав саме випічку і школу. І те, і інше – місце, куди ми направляємо людей з певною метою. Тобто якщо нас запитають, де купити пиріжок, – ми вказуємо на павільйон з випічкою. А коли дитині настає час вчитися – відправляємо її в школу. Старець хотів мені сказати наступне: ти – провідник, показуєш людям, куди йти. Ти – не першоджерело. Будь-який священик, або богослов, або старець, – будь-хто, хто допомагає і наставляє духовно, повинен пам’ятати про ці межі і не перевищувати своїх повноважень, повторюючи про себе: «Я – не Той, Хто рятує. Не треба зображувати із себе Бога. Я – не Бог, я один з вас, і тому нічим від вас не відрізняюся, я такий же, як ви – звичайна людина». І коли священик, духовна людина каже так, він стає абсолютно унікальним, бо його зв’язок з Богом, такий бажаний для нього, стає явніше і ближче.

Проте це не означає, що кінцева мета досягнута. І я людина. І я їм, п’ю, приймаю душ. І я забруднюю довкілля – як і інші люди.

Далі буде…

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)