Нещодавно впіймав себе на думці, що мені от вже кілька років як не хочеться читати. Ну от не хочеться, і все тут. Здавалося б, унікальна ситуація, просто небувала в історії людства: будь-яку книгу, будь-який текст, будь-яку інформацію можна отримати майже миттєво, не виходячи з власної кімнати, у два-три кліка комп’ютерної миші. А мені не хочеться. І, здається, я зрозумів чому. Раніше мені здавалося, що от зараз прочитаю я ще одну книгу чи статтю, і в мені станеться щось, зміна якась. Що от цей – досвід, що знаходиться в чужих словах, після прочитання розчиниться в мені, ввійде в мою душу, розум, почуття. І я стану іншим. Розумнішим, добрішим, чуйнішим, духовним. Але час минав, книги читалися, а от зміни… їх не те, щоб не відбувалося взагалі. Скажімо так, засвоювалося з прочитаного далеко не все. А вже так, щоб змінити мене через це засвоєння – такого і зовсім за все життя пару-трійку разів лише було. До того ж в якийсь момент раптом стало ясно, що далеко не всі книги і статті написані авторами з особистого досвіду. Що величезна кількість текстів, заявлених як авторські, по суті займаються нескінченним дублюванням один одного. А щоб знайти дійсно “слово від досвіду” сьогодні необхідно перелопатити величезну кількість словесного сміття. Це поступово вимотує і відбиває бажання шукати. Але навіть якщо точно знаєш, що слово – від досвіду, це знання ніяк не вирішує проблему засвоєння написаного.

Наприклад, твори відомих християнських подвижників – адже вони всі від досвіду. Але який сенс їх читати, коли мій особистий досвід майже ні в чому не співвідноситься з досвідом святих?

Все ж правим був класик психологічної науки Лев Семенович Виготський, коли ввів поняття “Зона найближчого розвитку” – тобто те, чого ми ще не знаємо, але в принципі – вже здатні сприйняти і засвоїти на базі досвіду, який маємо. Усе, що лежить далі, за межами цієї зони, залишається для нас даремним через неможливість опанування цього досвіду, скільки б розумних слів про нього ми не прочитали. Усе, що лежить до цієї зони теж – безглуздий і непотрібний струс повітря, повторення того, що давно вже зрозуміле і засвоєне. По-справжньому корисна для людини інформація знаходиться лише на краєчку непізнаного нами. І благо тому, хто зумів знайти для себе цей краєчок, обмеживши таким чином коло своїх інтересів. У пізнанні можна йти вперед тільки дрібними кроками, не намагаючись стрибати через сходинки.

А я от, якось розгубився в цьому нескінченному космосі слів, які несподівано стали абсолютно доступними. Від якого краєчка мені йти? В якій бік? Чий досвід для мене зараз найбільш близький, чиї слова слухати?

Слова, слова, слова. У світі їх зараз звучить надто багато. Настільки, що, з кожним днем вони втрачають свою цінність. Їм не дуже вірять, навіть якщо вони правильні і потрібні. Настає якась загальна втома від слів – сказаних, почутих, написаних, прочитаних. Постійна дія подразника знижує сприйнятливість до нього. Так, потихеньку, розкривається сенс гіркої фрази Спасителя: “Але Син Людський, коли прийде, чи знайде віру на землі?” (Лк. 18:8). Адже – “віра від слухання, а слухання від слова Божого” (Рим. 10:17). Мабуть, врешті-решт, через цю словесну інфляцію сприйнятливість людини до слова знизиться до критичних значень. Слово Боже звучатиме по всій Землі, але його вже неможливо буде розчути за ревом океану слів людських.

Автор: Олександр Ткаченко

Репліки