Прощення відступництва і нове покликання Петра (Ін.21:15-25)

Основний зміст фінальної сцени четвертого Євангелія – діалог Ісуса з Петром, відновлення старшого з учнів у його апостольстві і – відразу ж! – нові доручення, нові зобов’язання, що покладаються на Петра. А крім того – і пророцтво про долю Петра, про його мученицьку смерть. Але Петро не може не поцікавитися долею свого товариша по навчанню – “учня, якого любив Ісус”, тобто Іоанна: “Господи! А він що?” (Ін. 21:21).

У відповідь Христос вимовляє фразу, яка стала предметом роздумів і суперечок для багатьох поколінь християн. І нерозуміння, яке породила відповідь Ісуса, зафіксоване вже в самому Євангелії (21:23).

Як один з варіантів розгадки я хотів би процитувати Н.Т. Райта: “Нічого конкретного про долю Іоанна Ісус ніколи не говорив. Він хотів сказати і сказав одне: що б не сталося з Іоанном, до Петра це відношення не має. Припустимо, я покликав дівчинку: “Приходь, допоможи мені в саду”. Дівчинка зволікає, озирається на свого брата: “А він що робитиме?” А я дам відповідь: “Припустимо, я попрошу його злітати на Місяць, тобі з того що?” Це ж не означає, що я насправді пошлю її брата на Місяць. Ісус не говорив, що Іоанн житиме до Його повернення. Він сказав просто і ясно: Петра це не стосується”.

Здогадка дотепна, а розгадка, погодьтеся, досить прозаїчна. Не наполягаю саме на такому поясненні, але пропоную поки що не пускатися в подальші дослідження. Так або інакше, суть відповіді саме в цьому – в її кінцівці: “Що тобі до того? Ти йди за Мною” (Ін. 21:22).

Така відповідь, звичайно, розчаровує. Адже не можна сказати, що питання задавалося з однієї лише дозвільної цікавості: Іоанн – друг Петра.

Цілком природно цікавитися долею друзів, їх минулим і майбутнім. Проте у відповідь – відмова. Але, проковтнувши гіркоту цієї відмови, після певного роздуму ти розумієш, що покров таємниці, який приховує життя навіть найближчих людей, – це по-своєму правильно. Це навіть добре, це просто прекрасно! Це означає, що Бог вибудовує особисті стосунки з кожною людиною. Це означає, що Він тактовно визнає за нами право не виставляти своє життя на загальний огляд, спонукаючи нас, з другого боку, глибше вникати в це саме своє власне – а не чуже – життя.

Це означає, що Бог, хоча Він і незмірно вище, краще, добріше, мудріше за нас, – проте, готовий стати помічником і другом для будь-кого, хто цього захоче. Саме другом, а не повелителем, який з висоти свого престолу оглядає маси підвладних йому людей, не утруднюючи себе вглядітися в обличчя і в душу окремої людини. Але дружба – обопільна; і тому Бог чекає і від нас сприяння, чекає слідування за Собою – слідування не серед натовпу, але за нашим особистим, усвідомленим вибором, по дружбі, по любові до Нього.

Коли я читаю ці рядки Євангелія (питання Петра і відповідь Ісуса), мені чомусь завжди уявляється спрямована вдаль дорога, що не має кінця. По дорозі йде Ісус, трохи позаду – Петро, недалеко від них Іоанн. Вони йдуть – одночасно разом і окремо. У кожного своя доля: Ісус через кілька тижнів або днів зійде до Отця; Петро через три десятки років буде розіп’ятий на хресті; Іоанн переживе друга років на тридцять-сорок.

Та все ж у цієї дороги немає кінця: шлях до Бога, як і шлях до самого себе – нескінченний. Але в нас немає браку в часі, адже ми народжені для вічного життя. І нехай Господь і Спаситель наш Ісус Христос сподобить нас цього життя в Царстві Отця. Амінь.

Автор: священик Федір Людоговський (з циклу: Роздуми над євангельськими читаннями)