В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

На початку 90-х років вже минулого століття в наших газетах і журналах надзвичайно популярними були слова одного з персонажів творів Федора Михайловича Достоєвського про те, що краса врятує світ. Але якщо у вустах героя високоповажного письменника слова ці мали швидше імовірно-невизначене значення, то для наших сучасників вони набули характеру гасла. Журналісти виносили цю фразу в заголовки своїх статей, телевізійні ведучі із здобно-солодким виразом гримованих облич вимовляли її з екранів; здавалося, ще трохи – і вона з’явиться на транспарантах на стінах будинків, а естрадні діви заспівають її на різні лади у своїх шлягерах. Слава Богу, обійшлося. Замість транспарантів з рецептом порятунку з’явилася реклама жувальної гумки і інших принад цивілізації, нові гасла заповнили телевізійний ефір і наші уми, і проблема порятунку світу для більшості наших співгромадян відійшла в тінь.

Для більшості, але не для всіх, бо ми, християни, насправді стурбовані спасінням і душ наших, і всього світу. Нам і справді важливо зрозуміти, що ж може врятувати світ. Вірніше сказати, що може допомогти світу не загинути, але повернутися до свого Творця і Бога? Краса? Так, мабуть, але не та, що розуміється як витончений дизайн інтер’єрів і можливість комбінувати квіти в букеті. Про яку ж красу йде мова? Йдеться передусім про красу неба і землі, створених колись Богом. Від початку «насадив Господь Бог рай у Едемі на сході, і примістив там людину, яку створив» (Бут. 2:8), тобто – краса, гармонія, радість і щастя були долею людини з моменту творіння світу. Прекрасна і облаштована земля, яку Біблія називає Раєм, була місцем, в якому людина повинна була блаженствувати, «щоб обробляти його й оберігати його» (Бут. 2:15). Але і ця сліпуча краса Божого світу не врятувала людину. Усе кінчилося похіттю, зрадою і видворенням з Райського саду в ту юдоль скорботну, де «у поті лиця» (Бут. 3:19) свого їсть людина мізерний і сумний хліб свого вигнання.

Минули тисячоліття, і нащадкам Адамовим була обіцяна земля, «яка тече молоком і медом» (Сир. 46:10), новий Райський сад, місце, де заспокоїться і набуде батьківщини обраний народ Божий. Проте знову і знову замість радісної співпраці з Богом рід людський догоджає своїй похоті, знову пристрасті, ненависть, ідолослужіння перетворюють прекрасну землю в пустелю, по якій замість молока і меду тече кров. І ні синє небо, ні блакитне море, ні вкриті лісом гори, ні вологі долини, порослі маслиновими гаями, ні вся чудова краса Святої Землі, не рятує «синів противлення» (див. Еф. 2:2) від поневолення чужоземцями, від розсіяння, від погибелі.

Нові віки промайнули над землею, нові народи уклали Новий Завіт з Творцем Всесвіту. Чудової краси храми були споруджені на нашій землі як знак, як пам’ять про цей Завіт, але от – вихор пролетів над країною і народом, і на жахливому попелищі, на розвалинах того, що червоні революціонери називали «старим світом», стоїть, озираючись у жаху, наш сучасник і з тугою запитує: «Господи, кому ж це все заважало?» Кому заважали прекрасні храми, кому заважали неземної краси ікони, чому їх досконалість, чому їх божественна краса знову, в який вже раз не врятували світ?

Знову і знову насаджується дбайливим хазяїном землі новий сад, новий виноградник, новий Рай. Знову і знову дбайливий домовласник дарує нам цей прекрасний світ, але, як і раніше, працівники, покликані зберігати і обробляти Боже насадження, не бажають врозумлятися досконалістю краси творіння. Як раніше, злочинні виноградарі побивають слуг Божих камінням, женуть їх геть з очей своїх, злочинно привласнюючи собі те, що не належить їм по праву. Знову і знову безсила краса, знову і знову торжествує похіть.

Тому – щороку з церковних амвонів звучать слова притчі Христової: «Наостанок послав він до них свого сина, кажучи: посоромляться сина мого» (Мф. 21:37). Не на прекрасні пейзажі, що ніби мають здатність виправляти лиходіїв, не на чудодійну силу краси сподівається «господар дому» (Мф. 21:33), а на те єдине, що відрізняє людину від тварин, – на сором, на здатність з болем переживати свою гріховність, свій сором, на здатність червоніти, яка щасливо збереглася в нас.

Звичайно, здатність червоніти – украй незручна якість, і весь наш ліберальний і «людинолюбний» світ, заклопотаний ідеєю максимального комфорту, усіма силами старається цю останню ознаку образу Божу в людині винищити, знищити або вже принаймні якось пом’якшити. Проте, як ні незручно, як ні несучасно бути сором’язливим, у цьому – наш останній притулок, наша остання надія. Бо, хоч виноградарі з притчі не посоромилися Сина і убили Його, наслідком цього вбивства стало дивовижне виникнення в «роді цьому перелюбному і грішному» (Мк. 8:38) співтовариства людей, які соромляться, які відчувають сором не лише за свої гріхи, але і за чужі. Це співтовариство ми називаємо Церквою. Порадіємо ж сьогодні тому, що по милості Божій ми залишилися до цього дня Церквою тих, хто соромиться, тих, хто не втратив цю благу якість – соромитися і червоніти.

Помолимося ж зараз і благатимемо завжди, щоб милосердний Господь не відняв, але помножив у нас рятівне почуття сорому, бо не краса, а сором врятує світ. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 13 неділя після П’ятидесятниці