Притча про злочинних виноградарів (Мф. 21:33-42)

Коли ми чуємо цю притчу, ми розуміємо, що в ній йдеться в першу чергу не про нечестивих єврейських царів, не про книжників і фарисеїв, не про синедріон. Усі ці постаті зійшли з історичної сцени сотні і тисячі років тому. Але Євангеліє завжди звернене до нас – до нашого життя, до нашої душі, до нашої совісті.

Виноградник – це наша душа. Кожен християнин повинен обробляти сад своєї душі, добувати хліб Божої благодаті в поті чола свого. Господь не обіцяв нам легкого життя: “Царство Небесне силою здобувається, і хто докладає зусилля, здобуває його” (Мф. 11:12). Багато що з того, що говорив Спаситель, здавалося Його слухачам безумством. Не будемо лицемірити: і ми, хто іменує себе християнами, не розуміємо, не вміщуємо слів Христових – і тому прагнемо затиснути вуха і не чути. Але Церква з року в рік, із століття в століття сповіщає Благу Звістку – щоб достукатися до нас, щоб пробудити нас від сплячки і розслаблення і закликати до дії. І от ми чуємо притчу про виноградарів. Наприкінці її – недвозначна загроза: якщо ми не можемо самі обробляти свій виноградник (втім, не наш, а вручений нам Богом), якщо ми сприймаємо за ніщо людей, обставини, помисли, які посилає нам Творець, якщо, нарешті, ми вбиваємо самого Христа, Який дає нам Себе в таїнствах, – то виноградник наш буде віднятий від нас, а ми будемо покарані.

Але виноградник – це і Церква. Церква ж – тіло Христове, членами якого є ми – християни. В якомусь сенсі можна сказати, що Церква – це ми. І всякий християнин, будь то єпископ, пресвітер або мирянин, повинні обробляти церковний сад, піклуватися про плоди дорученого йому винограднику. Для мирянина це передусім його власна душа, його сім’я. Для пресвітера – його паства, його громада. Для єпископа – це ціле місто з областю, безліч людей – і пастирів, і мирян. І від кожного Господь зажадає плодів, бо виноградник даний нам лише в тимчасове управління.

Чи можемо ми бути упевненими в тому, що наша Церква, наш виноградник не буде відібраний у нас? Цього нам ніхто не обіцяв. Ми пам’ятаємо слова Спасителя про те, що сили пекельні не здолають Церкву (див. Мф. 16:18). Але ми повинні бути тверезими і розуміти, що йдеться про Вселенську Церкву. Про боголюдський організм. Проте абсолютно неправомірно переносити упевненість у збереженні Церкви до останніх часів на якусь помісну церкву. Ми знаємо з історії, що якісь церкви відпали від єдності з Христовою Церквою; якісь народи, держави зникли з лиця землі – а разом з ними зникли і церкви, що існували в цих країнах. Ми можемо сподіватися, ми можемо і повинні молитися, щоб наш народ, наша країна і наша помісна Церква зберігалися б як можна довше. Але ми не можемо і не повинні самовпевнено стверджувати, що саме так і буде. Міркування про гени, про руськість та інші сумнівні речі ведуть тільки до самовтіхи. Якщо ми оброблятимемо наш виноградник, якщо приноситимемо плоди істинному його хазяїну – Богу, тоді продовжиться життя нашого народу і нашої помісної Церкви. Але якщо ми вирішимо, що ми хороші в очах Божих вже просто тому, що православні, самі ж загрузнемо в гріхах і скверні – тоді буде віднятий наш виноградник і відданий іншим працівникам, які віддаватимуть хазяїну плоди в належний час.

З перших віків християнства вірні чекають Другого пришестя Спасителя. І зараз дуже сильні апокаліптичні настрої. Але ніхто не знає, коли настане кінець часів. Можливо, нам залишилося кілька десятиліть, або кілька років. Але не можна виключити, що попереду в людства – ще віки і тисячоліття. І тоді може виявитися, що оплотом православної віри стане Китай, або Африка.

Подібна перспектива – не привід для злорадості. Це лише привід глибше усвідомити стару істину: судять за плодами. І саме за принесеними нами плодами Господь судитиме нас – наш народ, нашу країну, нашу церкву.

Автор: священик Федір Людоговський (з циклу: Роздуми над євангельськими читаннями)

Усе по темі: 13 неділя після П’ятидесятниці