Ми зводимо відносне в абсолют, приліплюємося, пристрасно бажаємо і залежимо від того, що любимо. Чи не в цьому вся справа? Пам’ятаєш, ти сам розповідав мені, що коли від тебе пішла дівчина, ти розболівся і ледь не збожеволів.

Чому так відбувається? Бо питання життя і смерті для нас – усе, що завгодно, але не Христос. Звідси і хвороби.

А Ісусова молитва – це свого роду ідеальна терапія для душі, душевне лікування. Вона дарує відчуття балансу, робить психіку збалансованою; повертає людину в потрібну сторону, ставить у правильну позицію стосовно і самої себе, і ближнього, і Бога. «Усе має бути на своєму місці, – каже ця молитва. – Не треба ні до чого приліплюватися».

Коли ти помреш – а до речі, скільки б ти хотів прожити? Сто років? Та хоч більше ста – все одно, коли і ти, і я покинемо цей світ, перше, що ми побачимо, буде не комп’ютер; не наше тіло, яке ми до такої міри любимо, що практично обожнюємо; не обличчя, за яким так ретельно доглядаємо; не волосся, яке старанно фарбуємо і живимо; не автомобіль або ще щось. Першим, Кого ми побачимо, буде Ісус Христос.

І якщо Цього Господа Ісуса Христа, в Якому Усе, ти вже сьогодні, будучи в Церкві, зможеш торкнутися і обняти завдяки упокорюванню і осяянню від Бога, – хіба може бути на землі хтось розумніше за тебе? Якщо вже зараз кинутися до Нього назустріч, обійняти Його, зробити «своїм», володіти Їм, то на землі не буде людини розумнішої і прекраснішої за тебе.

І все відразу виявиться на своєму місці, якщо Христос стане для тебе Господом – найважливішим питанням, найнасущнішою проблемою. Ніщо інше вже тебе не хвилюватиме, і ти не захворієш від горя – навіть якщо помре близька людина. Так, ти горюватимеш, оплакуватимеш її – адже ти людина, наділена почуттями, – але при цьому скажеш: «Він помер, бо не він – Господь. Господь – Ісус Христос, і Він – живий».

«Я є воскресіння і життя», – каже Господь.

Розумієш, що відбувається? Усе, що ти любиш, чому служиш тут, на землі, йде: люди зраджують, хворіють, старіють, помирають; речі псуються, зотлівають, ламаються, починають погано пахнути, їх доводиться викидати. А ми всьому цьому служимо, дозволяємо панувати над собою в цьому житті.

Ми взагалі живемо в епоху ідолопоклонства – так багато в нас начальників і «панів».

Те, чого немає на землі

Якось я їхав в автобусі, дивився у вікно (є в мене цікавість, на жаль) і побачив на стіні напис: «Ні Бога, ні начальників!» Це написали якісь анархісти, які взагалі проти когось вище себе.

Але це тільки на словах так. Взагалі, якби ми не обожнювали, приміром, хоч би свій егоїзм – було б дивовижно. Але в нас тисячі богів, тисячі панів. Коли людина не любить Христа, коли Він для неї – не Господь, господом неодмінно буде ще щось, так вже ми влаштовані. Людині просто необхідно до чогось приліплюватися, чомусь віддаватися. Так, ми не можемо стати богами, думати про таке було б зарозумілістю, похвалянням, бісовщиною. Але чомусь ми неодмінно віддаємо своє серце, це абсолютно точно. Нами обов’язково щось володіє. Не Бог – так власне я, тіло, ідеї, думки, спортивна команда, політична партія і т. д. Щось буде для нас богом у будь-якому випадку. І оскільки в якийсь момент все одно настане розчарування, то ми впадемо в смуток і хвилюватимемося, будемо гірко плакати. Не сподівайся на зірки – вони закріплені слабо; не давай нічому і нікому володарювати над собою, окрім Мене, Ісуса Христа! От про що каже Ісусова молитва.

Саме Господь наш Ісус Христос є головним питанням у нашому житті, основною Особою. Більше нічого. Ні радіопередача, до якої я готуюся; ні те, що ти зараз думаєш; ні наші дії і вчинки в майбутньому – ніщо з цього не є головним. Тільки Ісус Христос. Він – Усе.

Старець Порфирій постійно так і казав: «Христос є Усе!»

Я пам’ятаю, дорогою, ти якось сказав мені: «Комп’ютер для мене – усе!» Зрозуміло. Але після цього ти сам розповів, що твій комп’ютер зламався. Значить, він не може бути усім. «Я полагоджу його!» – сказав ти тоді. Полагодиш, а він потім знову зламається. А якщо і не зламається, прийде день, коли «зламаєшся» ти, бо і ти – порох, і ти одного разу покинеш цей світ і не зможеш узяти з собою комп’ютер.

Пам’ятаю, один хлопчик сказав мені:

– Отче, я б хотів ніколи не спати!

– Чому? – запитав я.

– Ну, щоб замість сну грати в комп’ютерні ігри! Так сумно зупинятися, щоб лягти спати!

Ця дитина вже зробила комп’ютер своїм богом і паном. Але розчарування настане неодмінно. Розчарують ігри, розчарують люди – я в жодному разі не бажаю тобі цього, але так буде. Усі ми смертні, а порох дає тління. Люди не можуть подарувати один одному щось нескінченне, вічне – бо тут, на землі, такого просто немає.

Чи готові ми захопити Рай?

А Ісусова молитва розставляє все по своїх місцях. І ти заспокоюєшся, набуваєш гармонії, рівноваги, свого місця в цьому світі. Йде відчуття роздвоєності. Як це прекрасно – коли звучить Ісусова молитва і бажаний Господь стає твоїм! Захоплення Раю – от що це таке. Зараз усе береться нападом – хороші школи, університети, – давайте і ми візьмемо нападом рай! Питання тільки – чи готові ми це робити? І чи знайдемо собі там місце? Скажу так: повторюватимеш Ісусову молитву – знайдеш. Повторювати постійно, постійно – можеш? Можеш. Тільки не хочеш. Можу, але не хочу. З різних причин.

Хіба можливо, щоб Господь наш Ісус Христос не помилував того, хто за життя закликав Його – постійно, послідовно, упокорено, терпляче, наполегливо, з любов’ю і від щирого серця, без розбіжності слів із справою? Адже в цій молитві ми просимо про милість, про дарування раю. Невже Він не дасть рай, якщо усе життя просити Його про це?

Якщо вже Бог допомагає людям, які Його навіть не закликають, не знають, не люблять, – а Він приходить і допомагає їм, бо Він любов, – то невже Він не допоможе тобі, що все життя волає до Нього словами «Господи Ісусе Христе, помилуй мене?»

Одного разу, коли я стояв на перехресті, до мене підійшов жебрак і попросив грошей. Дрібниці в мене не було, було п’ятдесят центів і євро. Зазвичай я даю пів-євро, але в цьому жебраку було щось таке, що змусило моє серце злагідніти, і я подумав: «Скільки страждання і благання в цих очах!» Те, як ця людина просила милостиню, буквально змусило мене дати йому більше грошей. І тоді я подумав: «Напевно, саме такими ми маємо бути перед Богом – не просто просити про щось, а благати від щирого серця. Тоді Він дасть». Прохання повинне йти з глибини душі, з болем, любов’ю, сльозами. І тоді під час молитви в нас прокинеться і розцвіте та благодать, яку ми прийняли ще при таїнстві Хрещення, коли до нас увійшов Христос. Пам’ятаєте, хто приймає хрещення, одягають у «світлі ризи»? Цей білий одяг символізує чистоту і святість Божественної благодаті, символізує Самого Христа, бо «усі ви, що в Христа хрестилися, у Христа одяглися» (Гал. 3:27).

Ми хрестилися в ім’я Христове і одягнулися в Нього немов в інший одяг, завернулися немов у покривало. Де Христос? У нас. Як же так? Ми Його не бачимо! Не бачимо, не відчуваємо, і тому на душі в нас порожньо, сумно і самотньо; ми плачемо, скаржимося і ремствуємо, нам постійно потрібні нові розваги, люди навколо, щоб тішитися. Адже Христос – з нами, Він у нас.

Але ми не кличемо Його, не хочемо побачити – нас стільки усього іншого займає! А Він упокорено чекає Своєї «черги». Нічого, почекаю. Постою в черзі. Можливо, колись він покличе і Мене, щоб Я прийшов до нього зі Своїми дарами. Зараз він зайнятий модою, телевізором, смачною їжею, цікавими покупками. Коли ж Мене він покличе, щоб Я явився йому?..

А Ісусова молитва якраз і просить про це: «Господи, почуй, прийди до нас, яви Своє лице, і тоді ми врятуємося! Ми хочемо бачити Тебе, Господи, хочемо бачити світло в Твоєму світлі. Невже Ти не почуєш, якщо звати Тебе?»

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)