Покликання на весільний бенкет, Андрій Миронов

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Ще до дива П’ятидесятниці, ще до одушевлення благодатними дарами Святого Духа апостоли, у той час такі ж слабкі і непросвічені люди, як і ми з вами, все-таки «покинули все і пішли» (Лк. 18:28) за Христом. Можливо, якраз тому і пішли, що були слабкі і непросвічені. Можливо, для того, щоб і нам безстрашно і не роздумуючи піти за своїм Спасителем, необхідно втратити усе, що зігрівало серце на землі, що прив’язувало його до звичного і знайомого побуту. «Своє поле» і «свої торги» (Мф. 22:5), все те, що звичне, знайоме, усе, з чим ми зріднилися за довге життя: земля, будинок, побут, «родичі і знайомі», – тримає нас у своїх міцних обіймах, не даючи вирватися, не дозволяючи злетіти.

Та і не хочеться нам літати, і всякий раз, коли настає час молитви, час спрямування в Небо, звідки ні візьмися, з’являються абсолютно негайні справи, долають термінові турботи, наздоганяють невідкладні обставини. І, якщо вдуматися, адже це зовсім не перебільшення – слова сьогоднішньої євангельської притчі: «Цар розгнівався і, пославши військо своє, винищив тих убивць і спалив місто їхнє» (Мф. 22:7). Нам і насправді потрібна якась надзвичайна скорбота: катастрофа, смерть близьких, війна – для того, щоб, забувши про повсякденність, усією душею своєю, усім своїм переляканим серцем, що страждає, попрямувати до Бога.

Що ж до посланих Царем рабів, яких покликані на царський бенкет, «схопивши… скривдили і вбили їх» (Мф. 22:6), – то і в цьому випадку все досі відбувається, як по писаному. Спробуйте взятися проповідувати стриманість п’яниці, що дібрався до пляшки, наркоману, готовому встромити в себе шприц, або, скажімо, розпуснику, спрямованому до предмета свого пожадання, – приб’ють і не замисляться! Та що там п’яниці і наркомани! Самі ми як реагуємо, коли хтось наміриться потурбувати наш спокій, нашу самолюбність, нашу незалежність? А вже якщо, не дай Бог, справа торкнеться майна, грошей, становища в суспільстві, так званої «репутації» – тут бережися всякий! І, захищаючи своє, хто згадає, що прийшли ми в цей світ голими, як голими і покинемо його? І хіба це наш виноградник, хіба весь прекрасний, створений для нас світ, усі океани і гори, усі світанки і літні вечори ми понесемо із собою в кишенях?

Як було б легко і просто, якби притча, розказана сьогодні Христом, стосувалася тільки справ давно минулих днів! Як спокусливо уявити Євангеліє лише історичним документом! Проте не для того ми читаємо Святе Благовістя, щоб насолодитися хитросплетіннями сюжету чи вишуканістю літературної форми. Уся ця велика Книга – запрошення на Бенкет. Уся вона – заклик у Царство Небесне, звернений не лише до тих, хто себе вважає гідним його, але і до тих, чиє місце на задвірках цього – сьогоднішнього, земного – «свята життя»: «І раби ті, вийшовши на дороги, зібрали всіх, кого тільки знайшли, і злих і добрих; і весілля наповнилося гістьми» (Мф. 22:10).

Слова Христові «Царство Боже всередині вас є» (Лк. 17:21) означають лише одне: кожен з нас отримує запрошення Отця на Шлюбний бенкет Свого Сина. А вже скільки в нас готовності до Вічного Життя, про це легко можна судити по тому, скільки знайдеться в нас бажання молитися за літургією. Іншими словами, якщо ми сьогодні відмовляємося бути присутніми на священній Євхаристійній трапезі, запропонованої нам нашим Спасителем, виправдовуючись «своїм полем» і «своїм торгом», тобто справами і піклуваннями віку цього, то і в майбутньому віці місце наше буде не на шлюбі Агнця, а там, де пітьма зовнішня, де «плач і скрегіт зубів» (Мф. 22:13). Тому запитаємо себе: що для нас молитва поряд з братами і сестрами в Христі – джерело нескінченної радості або тяжкий, нудний обов’язок?

Зрозуміло, що в процесі духовного зростання будь-який християнин відчуває різні стани: легкість і окриленість перших кроків життя в Церкві змінюються переживанням тяжкого сорокарічного мандрування по безживній Синайській пустелі, коли спокусливі голоси звуть повернути назад, повернутися в країну поневолення, бо там – казани «з м’ясом» (Вих. 16:3). Проте навіть у найвідчайдушніші, у найбезнадійніші періоди духовної порожнечі живе в християнинові надія на призначену йому «землю, яка тече молоком і медом» (Сир. 46:10). Але необхідно пам’ятати, що тільки в тому випадку дійдемо ми до землі обітованої, якщо зрозуміємо, що життя наше – не «сон чарівний», а важкий, тяжкий і суворий шлях духовного сходження і що це єдино можливий шлях на уготований нам бенкет віри. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 14 неділя після П’ятидесятниці