Деякі люди – з тих, хто бореться з Церквою, – про себе кажуть: «З Богом у мене усе гаразд. Проблема в Церкві, не в Ньому!» Значить, – запитаю я тебе, друже мій журналіст, або будь-якого твого однодумця, – ти стверджуєш, що з Богом у тебе усе гаразд? Жодних проблем, просто церковні скандали не дають спокою? А ти взагалі ходиш до церкви? Ти, що визнаєш, що Христос вищий за все те, що в ній відбувається? Коли востаннє ти був у церкві? От що хотілося б знати. Коли?

Як можна думати, що ти в хороших стосунках з Богом, якщо твоє життя проходить без Нього? Проте саме це ти стверджуєш і стверджуватимеш, поки є здоров’я і сили. Так, цей журналіст, про якого я згадав у зв’язку з тією шкільною історією, – молода, красива, сильна людина. І він говорив, бо знав: зараз усе – у його владі.

Мені б хотілося зустрітися з ним – але зовсім не для того, щоб якось помститися йому за ці слова, а просто сісти і поговорити удвох, не роблячи із себе розумників. Цікаво, ти бачив колись, дорогий мій журналісте, вмираючу людину? От що хотілося б у тебе запитати. Бачив ти колись, як люди помирають? От коли побачиш, тоді говоритимеш. Як і всі ті, хто сьогодні веде ворожі, зарозумілі розмови, звинувачуючи і висміюючи.

У чині похоронної відправи є такі слова: «О, як тяжко душі з тілом розлучатися; як тоді плаче вона, і нема, щоб хтось помилував її. До ангелів очі підводячи, даремно вона молиться; до людей руки простягає, але немає допомоги». Тобто в момент кончини душа людини шукає допомоги і не знаходить. І стає зрозуміло: усе, що ти висміював за життя, – істинне; і Господь, Якого ти зневажав, гідний не презирства, а обожнювання і любові; що Він дає сили і прощає гріхи; що Пресвята Богородиця, Яку ти також висміював, ображав і ганьбив, могла б врятувати тебе і відвести в рай без тих мук, терзань і демонів, які чекають тепер тебе. От над Ким ти глумишся – доки живий, здоровий і виступаєш по телебаченню. А коли помреш – дуже потребуватимеш Їх допомоги.

Момент істини в нашому житті настає не тоді, коли ми наводимо хибні аргументи в телепередачі; момент істини – це момент страждання, коли людина стає сама собою; а вершина страждання – це смерть. Тому в момент смерті ми усі – справжні.

От чому, шановний журналісте, шановний нахабо, що у своєму безсиллі вважає себе всесильним, – от чому я хотів би опинитися поряд з тобою в твою смертну годину, щоб прочитати тобі молитву, якщо захочеш, – а ти захочеш, бо немає людини, яка не захотіла б принести покаяння перед смертю, адже тепер їй відкривається Істина.

Ви запитаєте: «Чому ж Христос мовчить?» Бо Він – упокорений. Дивно! Весь цей час, поки ми ведемо бесіди, дискусії, Христос нічого не каже, а мовчить. Я не стверджую, що в даний момент відбувається саме те, про що я зараз скажу – але уявіть себе на місці Христа. Тебе ганьблять, звинувачують, засуджують, знімають із стіни Твою ікону – хоча на цій іконі Ти не робиш нічого поганого, навпаки – благословляєш дітей, допомагаючи їм добре вчитися, правильно читати, грамотно писати, зберігати мир душевний. І тоді як ми, розумники, критикуємо і дискутуємо, Він мовчить, кажучи про Себе: «Я все ще розіпнутий, і Я терплю. Терплю і чекаю, коли ви покличете Мене».

Сподіваюся, Господь просвітить і нас, і шкільних учителів, більшість з яких – атеїсти, що заблукали, і навчить нас говорити з дітьми про Бога. Тут, правда, мені можуть заперечити: «Пане священику, зараз інші закони. Я буддист і не говоритиму з дітьми про Христа».

Одного разу після уроку в недільній школі при храмі святої Параскеви в Афінах діти підійшли до викладача і розповіли про те, як вчителька в загальноосвітній школі, індуїст, гіпнотизує їх під час занять.

– Діти, – сказав у відповідь учитель, – наступного разу, коли вчителька почне говорити вам щось дивне, не слухайте, а повторюйте про себе: «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй нас! Прийди до нас! Захисти нас!»

Діти так і зробили. А вчителька відразу ж запитала:

– Діти, діти, що відбувається? Хтось з вас мені заважає!

Учні зраділи: молитва здобула ефект, – і продовжили молитися. Вчителька зблідла, потім почервоніла, а потім почала гніватися. Незабаром про все це дізналися батьки дітей, написали скаргу, і її звільнили з школи. Але так було раніше.

Зараз такого учителя ніхто не звільнить, на його боці – закон, який говорить про релігійну свободу і терпимість. Тому, кажуть, у недалекому майбутньому в наших грецьких школах замість Закону Божого викладатиметься релігієзнавство. Але річ не в тому, який предмет викладатиметься; і навіть не в тому, що права вірних, права Церкви і священиків ущемляються. Панове, нас усіх забере смерть! От про що треба думати – як перемогти смерть? Які дискусії? Хіба для цього треба говорити про Христа? Для того, щоб нав’язати Його комусь? «Ну от, нарешті і тебе зробили християнином!»

Проте Христос потрібен усім. Коли ж ми покаємося?

Коли зрозуміємо, що говоримо і робимо суцільні дурниці? І ті, хто воює з Церквою, і ми, що мають Христа. Коли ми, християни, почнемо не нав’язувати Христа, а виявляти Його своєю поведінкою, яка, на жаль, поки що зовсім інша?..

Нехай люди бачать, що ми – священики, богослови, церковні миряни, – не ідеальні, але прагнемо до Ідеалу. Христос потрібен усім нам, і тому виявлятимемо Його людям не з важливістю або насильством, а як прості грішники.

Як перемогти тління? Як здолати спокуси, самотність, хвороби, страждання і біль? Як? Хто допоможе нам у цьому? «Платон!» – скажеш мені ти, брате-журналісте. Але Платон, друже мій, любив Христа, хоч і не знав Його. Коли древні люди впізнали Христа, вони полюбили Його і змінилися, перейшли з язичництва в християнство. А ми? Ми, християни, готові зрадити своїй вірі і стати атеїстами, навернутися до язичницьких філософів. Так, дорогі мої, усі ми потребуємо великого просвіщення.

Дай Бог нам покаяння, упокорювання і просвіщення. І пробачте мене – адже я не маю права нікого судити, окрім самого себе, за те, що роблю або, навпаки, не роблю. Помилуй нас, Господи, просвіти і прости. Не дай нікому з нас загинути ні зараз, ні в майбутньому віці. Дай нам бути з Тобою і прости все ті дурниці, що ми творимо. Прости, як прощаються дітям їх витівки. Чого ще чекати від нас, Господи? Ми тільки і робимо, що помиляємося. Господи Ісусе Христе, помилуй усіх нас!

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)