Закопування таланта в землю, Рембрандт ван Рейн

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

«Плач і скрегіт зубів» (Мф. 25:30) стануть набутком ледарів. «Пітьма непроглядна», тобто така пітьма, що простягається за межі Божественного Світла, стане вічною долею того, хто захоче прожити відміряне йому Богом життя без скорботи і безтурботно, не напружуючись у боротьбі із самим собою, не нарощуючи м’язи душі, не множачи таланти віри, дані йому в борг його Творцем. Тобто відповідати нам доведеться не лише за зло, яке ми скоїли, але і за добро, якого не зробили, до якого руки не дійшли. Бо згідно із сьогоднішнім Євангелієм сумний кінець спіткає не лише того, хто розгубив, безглуздо витратив, марнотратив дані йому в борг таланти, але рівно з ним і того, хто просто не примножив їх, не доклав зусиль для того, щоб дар, отриманий від Творця, був зігрітий теплотою серця обдарованого.

Той, хто отримав заповітний талант від Господа, – дар, від якого не можна відмовитися, покликаний увійти в «радість господаря» (Мф. 25:21) свого. Радість Господаря має стати його радістю, тільки тоді є надія, що обрадуваний отримає, за словом Христовим, «частину» зі своїм Богом (Ін. 13:8), тобто буде учасником шлюбного бенкету в Царстві Небесному. Але ж до радості, але ж до щастя, як ні старайся, змусити не можна! Не можна насильно ощасливити! Більше того, не можна нікого зробити обрадуваним. Уся хитрість у тому, що можна тільки обрадуватися, тобто власними зусиллями прямувати до радості і досягти її.

От у чому сенс і таємниця нашої співпраці з Богом: Він дарував нам Своє блаженство, таке блаженство, таку радість, в якій Йому, Святому і Блаженному, добре. Так добре, так радісно, так блаженно, що на зорі людської історії її Творець і Архітектор Сам розчулився чудовій гармонії створеного: «І побачив Бог усе, що Він створив, і ось, добре воно» (Бут. 1:31). Бог дарував нам Свою радість, і вся проблема полягає в тому, щоб Його радість стала і нашою радістю, щоб те, що «добре» для Творця, стало таким же хорошим і для творіння. Повертаючи Творцеві вручений нам талант, ми тим самим відкидаємо «радість господаря» свого, ми свідчимо тим самим свою прихильність до іншої радості, до іншого господаря і хочеш не хочеш затверджуємо свою приналежність до світу непроглядного, позамежного, іншого відносно того, який створив Бог.

От чому «вийдуть ті, …хто чинив зло, – у воскресіння суду» (Ін. 5:29)! От чому тому «хто має, дасться і примножиться, а в того, хто не має, відніметься і те, що має» (Мф. 25:29), – і, зауважимо, не господар так розпорядився, таким виявився вибір «того, хто не має»! Адже «у пітьму непроглядну» (Мф. 25:30) виявиться кинутим не той, хто старався, та в нього по слабкості його нічого не вийшло, але той «лукавий і лінивий раб», який свідомо відмовився від зусиль і навіть не спробував «віддати срібло… купцям» (Мф. 25:27), щоб примножити отримане.

От чому сказано було нашим Господом: «Не судіть, щоб і вас не судили; бо яким судом судите, таким судитимуть і вас, і якою мірою міряєте, такою відміряється й вам» (Мф. 7:1,2). А що ж робить «лукавий і лінивий раб», як не судить свого господаря? Що робить кожен з нас, коли, виправдовуючи своє недбання і свою лінь, пред’являє Богові рахунок за скорботу, невдачі, хвороби, страждання, то свої власні, а то і всього світу в цілому? «Господарю! Я знав тебе, як жорстоку людину, жнеш, де не сіяв, і збираєш, де не розсипав» (Мф. 25:24) – слова ці судять самого обвинувача, бо означають буквально наступне: «Ти, Господи, створив мене таким, який я є, а тому і Сам винен в усіх моїх гріхах». Так творіння повстає на Творця. Так, за словом пророка, той, «що їв хліб мій… підняв проти мене п’яту свою» (Пс. 40:10). Так підсудний намагається помінятися місцями із Суддею, уподібнюючись у цих домаганнях батькові «неправди» (Ін. 8:44). От за що долею таких стає «плач і скрегіт зубів» (Мф. 25:30). Не нерозторопність, не невміння пускати гроші в ріст прирікають людину на «пітьму зовнішню», як може здатися поверхневому читачу Священного Писання. Зухвалий цинізм того, хто відкидає Голгофську Жертву – от що позбавляє останнього таланту того, хто не дбає про спасіння. От чому «кожному, хто має, дасться і примножиться, а в того, хто не має, відніметься і те, що має» (Мф. 25:29).

За роки безбожництва ми якимсь незбагненним чином переплутали два абсолютно різних поняття: справедливість і рівність. У нас справедливий той, хто всіх зрівнює. У правах, у можливостях, у майні – в усьому. Не те в Господа. Перед Його непідкупним судом не лише «в того, хто не має, відніметься і те, що має», але «ті, що прийшли об одинадцятій годині» (Мф. 20:9) отримують стільки ж, скільки і ті, що перенесли «денний тягар і спеку» (Мф. 20:12). І нас усіх чекає довга робота довжиною в життя, щоб Його правда, Його справедливість стали і нашою правдою, і нашою справедливістю. Тоді, можливо, радість нашого Господаря стане і нашою радістю. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 16 неділя після П’ятидесятниці