Помилуй нас, Господи, бо діти наші – біснуються…

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа!

Підходить до Христа язичниця, жінка, не віруюча в Його Божество, і каже Йому: “Помилуй мене, Господи, Сину Давидів, дочка моя тяжко біснується“. Мені здається, нам є чому повчитися в цієї жінки, яка для правовірних юдеїв, для тих, хто оточував Христа, була нечистою, кимсь таким, з ким і спілкуватися було не можна; кимсь таким, кого порівняти можна було з псом, бо пси вважалися тваринами нечистими. І ось ця жінка, будучи, за нашими поняттями, невіруючою і не церковною, каже: “Помилуй мене, Сину Давидів, бо дочка моя тяжко хвора”. Зверніть увагу: дочка хвора, але помилуй не її, а мене, бо – як би хоче сказати ця жінка – це я винна в її хворобі. От чому ми могли б навчитися в неї – умінню бачити причину нещастя наших близьких, бачити потворність духовну наших дітей передусім у нас самих.

Буває, на сповіді доводиться чути такі визнання: “Так, у мене син – п’яниця. Я з ним змучилася, він такий поганий”. Хто в цьому винен? Хто створив його таким? Хто зачав його в гріху без молитви, без віри, без покаяння? Хто народив його в гріху і бруді, хто виховував його так, що він виріс лиходієм і злочинцем? І ні слова докору собі. Син, бачиш, поганий, а я – хороша, я прийшла в церкву, я прийшла Богові каятися. У чому? Та в усьому… І – ні в чому…

От давайте подивимося на себе, які скам’яніли в гріху і не бачать, що ж нам сказати на сповіді. Нічого нам сказати. Душа закам’яніла, серце стало твердим, і найближчі нам люди – тільки перешкода нашого життя. Чоловік – п’яниця, лиходій. А чому він п’є? Чи не тому, що дружина така хороша, що від її злості, дратівливості, постійних докорів якраз тільки в пияцтві і рятуватися?

Нікому з нас на думку не спаде сказати собі: “Адже в хорошої дружини чоловік не зап’є”. А якщо він запив, значить, удома йому тужливо. Значить, удома йому погано. Ну, давайте хоч раз у житті докоримо собі в нещастях наших близьких. І, можливо, тоді щось зміниться в нашому сімейному, у нашому особистому житті. Можливо, тоді і син наш заплаче про свою долю, коли ми заплачемо про нього. От часто приходять матері і дійсно щиро хочуть зрозуміти: що ж робити, як допомогти дитині, яка вже виросла, яку вже не переробиш, не зміниш? У Церкви є тільки одна відповідь: якщо раніше ти полінувалася його виховувати, тобто віддавати йому все життя своє, якщо раніше ти більше думала про свої задоволення, більше думала, як влаштувати своє власне життя, а потім вже про дитину, то тепер – залиш своє життя, забудь про його і спробуй потрудитися для неї. Як потрудитися? Молитовно. Почни молитися за неї, почни молитися за себе, почни молитися щодня і більше, ніж звичайні християни моляться. Кажи Господові: “Господи, я грішна, бо син мій біснується, помилуй мене Господи, бо син мій – п’яниця”.

Христос і Хананеянка, Лодовіко Каррачі

Чи уважно ми читаємо євангельські тексти? От хананеянка попросила Господа, щоб Він зцілив її дочку, а Господь не захотів її зціляти і сказав: “Недобре взяти хліб у дітей і кинути псам“. І ми думаємо: “От головне в цьому євангельському уривку, от найсуттєвіше! Господь відвернувся від язичниці, Він не захотів їй допомогти, а потім, оскільки віра її була дуже сильна, Він сказав: “Нехай буде тобі, як ти хочеш“. І стала дочка її здоровою. Це дійсно головний зміст сьогоднішньої євангельської розповіді. Але давайте звернемо увагу на таку дрібницю. Дочка біснується, а мати просить милості і прощення. І просить так, що її не зупиняє різка і недвозначна відмова. Рідко ми з вами чуємо в Євангелії таке рішуче “ні” у вустах Того, Кого апостол Іоанн Богослов називає Любов’ю…

От нам і відповідь на питання: що робити, коли наші діти, наші чоловіки, наші близькі, кохані люди – далекі від Церкви? Практичне наше життя тільки підтверджує слова апостола Павла: “Через вас ім’я Боже ганьблять язичники” (Рим. 2:24). Я учора йшов з храму і абсолютно випадково виявився свідком розмови чоловіка і жінки, судячи з усього – чоловіка і дружини. Вони йшли переді мною разом з двома дітьми. Жінка голосно і люто докоряла чоловікові своєму за те, що він чи то занадто швидко, чи то невміло вів машину, так що врешті-решт якось пом’яв її.

Чи права ця жінка? Безумовно, у кожному своєму слові. Напевно цей чоловік був нерозважний і їхав без належної обережності і тим ризикував життям дітей своїх, своїм життям і життям цієї жінки… Але от чи далекоглядна вона? Чи думає вона про те, що далі буде? Чоловік її йде з нею поруч, мовчить. Ні слова не каже. Винен він? Звичайно, винен. Але подумай, для чого ти йому зараз докоряєш? Для того, щоб він виправився? Для того, щоб він дійсно обережно їздив надалі? Ні! Навряд чи він повільно їздитиме, бо ти йому докоряєш зараз для того, щоб показати собі, йому і дітям вашим, що ти – голова сім’ї, що ти – права завжди, а він – нетямуща і безвідповідальна людина. Ти себе піднімаєш, а його топчеш. Ти затверджуєш своє право, а його зневажаєш. І перед ким? Перед вашими з ним дітьми…

А потім ми запитуємо: чому це в нас сім’ї розпадаються? Тому і розпадаються, що ми забуваємо своє місце сім’ї. Ну, заплакала б краще, ну, сказала б: “Налякав ти мене, я досі отямитися не можу!” Ну, поскаржилася б йому, ну, пожаліла б його, невмілого і недолугого… Ні, потрібно було затвердити свою правоту: не я винна, ти винен. Звичайно, він. Але на те нам і мудрість дана, щоб знати, в який момент людині докорити, а в якій – пошкодувати. А от відсутність мудрості і відсутність того, що називається покутним почуттям, призводить до того, що людина вважає, що вона завжди права, а ті, хто навколо неї, завжди не праві.

Людина не може, не вміє змінити свого ближнього, переробити злого сусіда, виправити недолугого чоловіка. Навіть дитину можна успішно виховувати тільки до певного віку. А потім – усе, пізно! І тільки саму себе з величезним трудом, шляхом безперервного покутного подвигу, людина може хоч трохи змінити. Світ не зміниться, якщо не змінимося ми. Народ не покається, якщо кожен з нас не покається. Зла у світі не убуде, якщо не убуде воно в моїй душі. І діти наші не стануть кращими, якщо ми не побачимо, що саме наші гріхи – причина їх нещасть, їх пристрастей. Подумайте про слова, які звучать сьогодні як докір кожному з нас: “Помилуй мене, Господи, Сину Давидів, дочка моя тяжко біснується“. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 17 неділя після П’ятидесятниці