Випробування молитвою

Христос і Хананеянка, Жан-Жермен Друе

Зцілення дочки хананеянки (Мф. 15:21-28)

Господь ще нещодавно був в Іудеї і викривав фарисеїв. Тепер же він вирушає в околиці Тиру і Сидону – знаменитих фінікійських міст, що славилися в колишні часи своєю морською торгівлею. Але жителі цих земель були язичниками. І от, як розповідає євангеліст, жінка-хананеянка стала йти за Спасителем і Його учнями, просячи Його про допомогу. Просила вона не за себе (будь так, у неї, можливо, не дістало б сміливості і зухвалості звертати на себе увагу Учителя), але за свою дочку, яка була одержима бісом і зазнавала через це чималі страждання. Що ж Спаситель? Він мовчить. На перший погляд, це жорстоко. Але Господь, відаючи таємниці кожного людського серця, знав, що ця жінка здатна винести і Його мовчання, і Його – різке і жорстке – слово.

Апостоли просять: відпусти її. Важко сказати, чи співчували вони нещасній матері або ж, подібно до неправедного судді з притчі, клопотали про неї перед Учителем просто через те, що хотіли позбутися її криків. Так або інакше, Господь звертає нарешті увагу на ханеянку. Проте, що ж Він каже? – “Я посланий лише до загиблих овець дому Ізраїлевого“. Здавалося б, відмова висловлена досить ясно. Але така відповідь ізраїльського Месії не бентежить язичницю, яка увірувала в Нього: навпаки, вона підходить ближче і, наче нічого не сталося, повторює: “Господи, допоможи мені“. Тоді Христос вимовляє фразу, чужу всякій толерантності і політкоректності: “Недобре взяти хліб у дітей і кинути псам” (Мф. 15:24-26). Він називає юдеїв дітьми (очевидно, дітьми Божими), а язичників – псами.

Звичайно, Спаситель у цих словах не висловлює Своє ставлення до язичників: Він лише говорить те, що сказав би будь-який правовірний юдей, упевнений в обранстві і винятковості власного народу порівняно з іншими народами, які не знають Єдиного Бога. Можливо, жінка відчула, що строгий тон не відповідає люблячому і співчуваючому серцю Ісуса, і вона продовжує свої прохання, упокорено погоджуючись з образливим найменуванням: “Так, Господи, ми, язичники, – пси, це правда. Але і пси їдять крихти, що падають зі столу господарів їхніх” (Мф. 15:27).

Жінка витримала випробування. Її віра виявилася міцною, а надія – непохитною. Забувши про себе, вона випрошувала, вимолювала зцілення для близької, дорогої для неї людини. І Син Божий перед Своїми учнями (а можливо, тут були і інші люди) засвідчив велику віру хананеянки і зцілив її дочку.

Подібне нерідко буває і в нашому житті: ми старанно просимо Господа про щось, дуже важливе для нас, а іноді – і не про себе, і не для себе. Але Господь не поспішає виконувати наше прохання. Як Він випробовував віру хананеянки, так Він випробовує і нашу віру: чи не відступимося після першої невдачі? чи не опустимо руки? чи не розчаруємося? І якщо не витримаємо випробування – щербата копійчина ціна нашій вірі і нашій молитві. Але якщо будемо невідступними, якщо будемо твердими у своєму сподіванні, якщо з упокорюванням і надією проситимемо знову і знову, усвідомлюючи свою негідність, але пам’ятаючи в той же час про всемогутність Божу, а головне – про Його любов до нас, тоді наше прохання, будучи виконаним, принесе нам самим чималу користь, сприяючи духовному зростанню і зміцненню.

Автор: священик Федір Людоговський (з циклу: Роздуми над євангельськими читаннями)

Усе по темі: 17 неділя після П’ятидесятниці