Ловці людей

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Чи велика радість “ловити людей”? Чи добре, залишивши звичні заняття, повсякденні труди і піклування про власне тіло, про власний дім, про сім’ю свою, кинутися в море житейське тільки для того, щоб день у день допомагати чужим, невідомим тобі людям? І допомагати в чому? Часто в тому, чого вони і не просять і не бажають, чого ним і на думку не спадає попросити, – у спасінні душі. І не лише не просять, але і кожну хвилину готові відповісти на всі твої заклики цинічною заявою: “Не учіть мене жити, краще допоможіть матеріально”.

І так вже весь світ буквально наповнений “ловцями людей”: нудотно-настирна телевізійна реклама, того дивися, лопне від старанності, закликаючи нас споживати майонез “Торчин” або боротися за “свободу слова”; листівки на огорожах і стінах наполегливо радять голосувати за “чесних хлопців” і “лицарів без страху і докору”; продавці в електричках пронизливими голосами без втоми умовляють “купити”, “подивитися і ознайомитися”, “понюхати” і “спробувати на зуб”; нарешті, вкрадливі панянки, заглядаючи в очі, намагаються розповісти про “істинного бога, про Єгову”. Де серед цього шуму і гамору місце тихим словам євангельської проповіді? Де серед усіх цих старанних шукачів людської уваги місце апостольському заклику до покаяння? Затруть, затопчуть, ліктями заштовхають.

А наш Господь, не дивлячись ні на що, закликає нас бути “ловцями людей”. Закликає і старого галилейського рибалку, і юного сина Зеведеєва, закликає і священика, і простого некнижного мирянина до цього дивного і страшного служіння. Тобто серед метушні і криків суєтного світу благовістити втомленим і заблукалим вічну радість, закликати сп’янілих успіхом і пристрастями до покаяння, а прагнучим помсти розповідати про прощення і любов! Чи не очевидно, що в найкращому випадку слухачі заткнуть вуха або посміються, а швидше за все – просто поб’ють, як бувало вже не раз? Згадайте мудреців афінського ареопагу, які у відповідь на слова апостола Павла про Воскресіння процідили крізь зуби, посміхаючись: “Про це послухаємо тебе іншим часом” (Діян. 17:32). А єрусалимські сучасники цих афінських мудреців у відповідь на проповідь диякона Стефана, як пише апостол Лука, “розлютилися в серцях своїх і скреготали на нього зубами” (Діян. 7:54), а потім і просто убили того, хто виконував заповідь свого Спасителя і уловлював людей для Вічного життя, для Царства Небесного.

“Ловити людей” – справа тяжка, невдячна і небезпечна. І чи не тому апостол Петро з жахом каже Ісусові: “Господи, відійди від мене, бо я чоловік грішний!” (Лк. 5:8)? Чи не тому побратими його, рибалки і апостоли, замість того щоб зрадіти – вжахнулися, коли виявили в сітях своїх безліч риб? Вжахнулися – бо побачили в цьому дивовижному улові пророчий знак, ужахнулися – бо зрозуміли, що і рибалка ризикує життям, виходячи в море на свій важкий промисел, але тричі ризикує усім, що є в нього – і спокоєм, і самим життям, – той, хто по заповіді Господній, став “ловцем людей”.

Чудесний улов риби, Рафаель Санті

Можна, звичайно, сказати і собі, і всьому світу разом: “Це не моя Справа – ловити людей, мені б самому якось врятуватися”. Так, можна було б сказати так, якби не чули ми ніколи слів апостола Павла, які він написав у Посланні до християн Коринфу: “Бо коли я благовістую, то нічим мені хвалитися, тому що це неодмінний обов’язок мій, і горе мені, коли не благовістую!” (1Кор. 9:16).

Горе і нам, якщо від нашої віри, від нашого знання про радість, що очікує на нас на небесах, не запаляться нічиї серця, не наповниться надією нічия душа. Горе і нам, якщо замість того щоб стати закваскою віри і любові “у роді цьому перелюбному і грішному” (Мк. 8:38), ми станемо похмурими і безжальними суддями цього роду. Горе нам, якщо ми, християни, станемо опудалом для одержимого пристрастями світу, замість того щоб стати для нього маяком надії або хоч би маленьким світляком любові. Тому, хочемо ми того чи ні, захоплює чи дратує нас справа проповідника, нудно чи радісно нам виконувати роботу апостолів, робити її доведеться, якщо ми хочемо хоч би померти християнами.

Не треба тільки думати, що проповідь, що заклик до покаяння – це обов’язково набір гасел, обов’язково слова. Книжники і фарисеї теж були майстрами поговорити. Але за все своє красномовство вони удостоїлися від Судді Праведного тільки нещадного вироку: “Горе вам, книжники і фарисеї, лицеміри, що зачиняєте Царство Небесне перед людьми, бо ви і самі не входите, і тим, хто входить, не даєте увійти… Горе вам, книжники і фарисеї, лицеміри, що обходите море і сушу, щоб навернути хоч одного; і коли це станеться, робите його сином геєни, удвічі гіршим за вас” (Мф. 23:13,15).

Горе і нам, якщо закликаючи ближніх і далеких до покаяння або, наприклад, умовляючи друга чи сусіда хреститися, ми ні на йоту не змінюємося самі. Горе нам, якщо “уловлюючи людей”, ми залишаємо при собі всі наші пристрасті, усе наші ганебні прихильності, усе це сумнівне “багатство” гріха, з яким ми колись прийшли в Церкву, та так досі з усім цим добром і залишилися! Давайте ж згадаємо останні слова сьогоднішнього євангельського читання, згадаємо те, що повідав нам євангеліст Лука: “І, витягнувши обидва човни на берег, залишили все і пішли за Ним” (Лк. 5:11). Давайте згадаємо ці слова і зрозуміємо, що допомогти іншій людині повірити в Бога, ввести її в Церкву, тобто стати, за словом євангельським, “ловцем людей”, можна тільки тоді, коли сам залишиш усе і дійсно підеш за Ним, за своїм Спасителем. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 18 неділя після П’ятидесятниці