Тим зі святих, які удостоїлись за життя бачити загробний світ і залишили нам про нього розповіді, ми маємо бути вдячні особливо. Бо подібні розповіді вирішують багато для нас дуже скрутних питань, розсівають багато неґрунтовних наших суджень і затверджують нашу віру в істину Євангельську. На доказ цього от вам дещо з розповіді одного благочестивого чоловіка, який удостоївся бачити обителі святих.

«Поставлений я був, – каже він, – на певному рівному місці, де все було добре, веселе і приємне, а в стороні від нього було ще краще місце, прекрасніше, усієї привабливості якого словами передати неможливо. Посеред цього сидів старець благочестивий, а біля нього були діти, число яких перевершувало число піску морського. Бажаючи дізнатися, хто цей старець, я запитав про нього Апостолів Андрія і Іоанна, що супроводили мене, і вони сказали, що це Авраам, а місце, де були діти, називається лоном його. Вклонившись найбільшому з патріархів, я приведений був своїми путівниками на місце, зване Елеон, де росла безліч дерев і під кожним був покров. Тут була також безліч людей, і багато хто був відомий мені.

Одні з них виховувалися при дворі царському, другі були простими громадянами, деякі землеробами, а інші ченцями. Усі ці, відомі мені, були вже померлими. Коли я хотів розпитати детально про видиме мною місце, Апостоли випередили мене і сказали: «Ти бажаєш знати, що є цей великий і прекрасний Елеон і що все, що ти бачиш у ньому? Знай, що він є дім Отця Небесного, в якому обителей багато. І ці обителі всім розділяються, дивлячись за їх благочестям і в міру чеснот».

Яке ж з питань, що бентежать нас, вирішує ця розповідь? Те, де наші діти, які вмирають у дитинстві. «Що з ними? Де, душі їх?» – часто думаємо ми і, через своє маловір’я, вдаємося до іноді надмірної скорботи про розлуку з ними. Але от ясно, що вони на лоні Авраамовому, що, отже, про їх долю турбуватися нічого і що справедливе слово Господнє: «Бо таких є Царство Небесне» (Мф. 19:14).

Яке неґрунтовне судження наше розсіює ця розповідь? Те, ніби «у світі ніяк не можна врятуватися, а можна тільки в монастирі або в пустелі якійсь». Насправді, як бачите, виходить не так. Є в Царстві Небесному, як чули в розповіді, разом з ченцями і ті, хто виховувався при дворі царському, і громадяни, і землероби. Значить, ясно, що не місце рятує чи губить людину, а рятують чи гублять одні справи. Будемо ж пам’ятати, що «Господь, – як каже преподобний Нифонт, – рівно приймає у Свої обійми праведну душу з престолу і від сохи, з вівтаря і з поля битви», і кожен нехай у своєму званні перебуває.

Отже, браття, справедливо, що ми маємо бути особливо вдячні святим, які, удостоївшись видінь, залишили нам про них свої розповіді. Вдячність же свою виразимо їм тоді, коли будемо уважними до їх розповідей і коли користуватимемося уроками, що полягають у них, задля спасіння душі своєї. Амінь.

Пролог