В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Легко відповісти на запитання: “Чого ти чекаєш від Бога?” Я думаю, у кожного з нас готовий список бажань, потреб і прохань. І не можна сказати, що прохання ці якісь вже дуже незвичайні, надзвичайні. Ні, найчастіше усе просто – здоров’я, безпека, мир собі і своїм дітям, упевненість у майбутньому. Ну, чого ще? Грошей? Та ні, мабуть. Ми всі не перший день живемо на світі і знаємо, що цього добра завжди бракує, скільки ні май. Набагато важливіше для кожного з нас – якщо, звичайно, замислитися про життя серйозно – те, чого за жодні гроші не купиш. Які гроші заплатити і кому за те, щоб у сім’ї був мир, щоб діти шанували старших, щоб образа не спалювала серце, щоб кохана не кинула, щоб друг не зрадив, щоб нарешті мене самого простили і пам’ятали не злом, а добром? Ні, грошей, мабуть, ми в Бога просити не будемо. Цар Соломон, наприклад, попросив у Бога мудрості – для того, щоб зуміти змінити те у своєму житті, що змінити можна, щоб спробувати змиритися з тим, чого змінити не можна, і щоб навчитися розрізняти перше і друге.

Як ні прикидай, а список наших прохань виходить не коротким.

Також неважко сформулювати список того, чого ми чекаємо від людей: від сусідів, від дітей, від представників влади, від комунальних служб, від священиків, нарешті. Не так давно один житель прямо так у міській газеті і заявив: “Якби я був священиком, тоді…” Загалом, як мовиться у відомій приказці, – чужу біду руками розведу.

А от давайте запитаємо себе: “А чого Бог хоче від нас?” І багато, якщо не всі, майже не замислюючись, дадуть відповідь: “Любові, святості, довіри”. І це правда. У відповідь на питання одного юнака: “Учителю Благий, що зробити мені доброго, щоб мати життя вічне?” – Господь зрештою відповідає: “Люби!” Люби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всією силою твоєю, і всім розумом твоїм, і ближнього твого – як самого себе та йди за Мною, узявши Хрест. А сьогодні євангеліст Лука доносить до нашої свідомості слова Спасителя, які остаточно ставлять усі точки над “i”. Ми чули, як за літургією читалися ці слова: “Але ви любіть ворогів ваших, добро творіть і позичайте, нічого не сподіваючись” (Лк. 6:35).

Усе в цих словах жахає. Жахає передусім тому, що мені, такому, який я є, ця програма життя здається непосильною. І не подумайте, що я перебільшую. Згадайте краще апостолів, які, – не нам пара: коли Господь вказав їм на обов’язки чоловіка по відношенню до дружини, вони хором заволали: “Якщо так, то краще не одружуватися!” А хіба легше любити ворогів? Хіба легше міряти одним аршином і себе і інших? Тобто нам, звичайно, здається, що ми саме так і поступаємо. Ми впевнені в тому, що судимо інших за тими ж законами, що і себе. Але от запитаємо про це людей зовнішніх, сторонніх або, ще краще, наших близьких. Що вони скажуть?

Ми всі про справедливість зітхаємо, а тим часом основний принцип справедливості от який: “Око за око і зуб за зуб”. Нумо, якщо всі кинуті нами, скривджені нами, усі, кого ми вільно або мимоволі словом чи ділом розтлили за своє довге життя, розтлили, спокусили своїм власним прикладом, своєю нетерпимістю, брудними словами, паскудними анекдотами, блудними поглядами, якщо всі вони зажадають у Бога справедливості, якщо всі вони закричать: “Око за око і зуб за зуб!!!” Що від нас залишиться?

“Все, чого бажаєте, щоб вам робили люди, так і ви робіть їм“, – це, на жаль, лише на перший погляд легко. А варто тільки серйозно замислитися, як відразу розумієш, наскільки ми далекі від такого простого на перший погляд ідеалу.

Проте найважче, саме нездійсненне – наприкінці фрази Спасителя. “Нічого не сподіваючись“, – каже нам Він. Адже це буквально означає наступне: якщо ти “життя своє поклав за друга свого”, не розраховуй, що хтось покладе життя за тебе. Не сподівайся, так би мовити, на взаємність. Не чекай любові у відповідь на свою любов, не сподівайся, що всяка твоя добра справа буде негайно сплачена за найвищим тарифом. Ну, і хто так зможе?

Адже це не що інше, як заклик зубожіти, стати убогим, незаможним, тим, хто не має не лише грошей, але і права на гроші. Тим, хто не володіє навіть правом на любов у відповідь. Спробуємо тільки подумки сказати собі: “нам ніхто і нічим не зобов’язаний”, – яка туга, який смуток разом наповнюють нашу душу! Яка самотність відразу охоплює її!

Але згадаємо: “Блаженні убогі духом, бо їхнє є Царство Небесне” (Мф. 5:3). Бог наш хоче, щоб ми, захоплені цим життям, повільно, але вірно відвикали від нього, відвикали від землі і звикали, прищеплювалися до життя того, до Неба, до вічності, де немає і не може бути грошей, світської слави, веселих бенкетів і навіть простої людської вдячності, бо те, що чекає на нас там, у вічності, вище і більше справедливості, вище за земну любов і всю нашу тутешню правду.

Відразу стати такими, якими нас хоче бачити наш Спаситель, неможливо. Це – процес довгий, і займає він у людини все її життя, на початку якого дитині так природно брати, тягнути до себе, плакати, коли не дають. Але добре б хоч наприкінці життя навчитися віддавати, відмовлятися від того, що належить по праву, поступатися. І щоб бути вірним у великому, навчимося вірності хоч би в малому. Навчимося хоч би подавати жебракам, не обтяжуючи себе роздумами, чому це вони просять, замість того щоб самим заробити. Не замислюючись про те, чи проп’ють ті, що просять, наші гроші чи куплять на них хліба. Бо очевидно, що Бог посилає їх на нашому життєвому шляху для того, щоб ми навчилися дуже непростій справі – віддавати своє, кровне, зароблене тяжкою працею. Віддавати, нічого не чекаючи натомість. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 19 неділя після П’ятидесятниці