Знаменитий французький комік П’єр Рішар у своїх мемуарах написав: “Що за життя таке паскудне – узяло і минуло”. На тлі гумористичного опису історій зі знімального майданчика фраза виглядає несподівано, як важка і груба противага всьому іншому тексту. І адже дійсно – перетягує, як ні крути. Наскільки б багатим на творчість і пригоди не було життя, але й воно минає. Дивним чином для мене саме кіно стало маркером цього “паскудного” життя, що безповоротно йде.

Паскудне життя не те, щоб вже узяло і минуло, але якась образлива каверза з її боку в цьому відкритті здалася. Я раптом усвідомив, що майже не пам’ятаю минулі десятиліття. Пам’ять – ніби сірий туман, з якого виринають розрізнені картини, події, люди, і тут же ховаються в ньому знову.

Кажуть, що минулого немає, що воно – лише спогад. Але мало того! На перевірку виявилось, що навіть як цілісний спогад воно теж не існує – це саме, минуле. Якісь уривки, клаптики, фрагменти, які марно намагаєшся зв’язати воєдино. Власне, мемуаристика як жанр, напевно, і є такою от спробою – схопити минуле життя за хвіст і хоч би в пам’яті відтворити те, що пішло безповоротно. Але якщо робити це чесно, не кривлячи душею перед самим собою, то висновок П’єра Рішара повинний стати в цьому жанрі неминучим епіграфом для будь-якого автора.

Один наш парафіянин, у ту пору вже літній чоловік, який багато що побачив, розповідав мені чверть століття тому дивну історію:

“Була якось запарка по роботі. Втомився дуже. Так хотілося у відпустку. І от підійшов час, отримав відпускні, прийшов додому. Думаю, на що б його витратити з розумом? А в мене в сінях стіна з колод. Один вінець товстіший, другий тонший, третій взагалі горбатий. Крива стіна. Вирішив я її виправити. Узяв сокиру і почав щодня тесати ці нещасні колоди. Уся відпустка на це пішла, махав так, що до вечора – спина в милі. Стала стіна рівною. А я стою, дивлюся на неї і думаю – ну і навіщо мені це було треба?”

Тоді, по молодості, я не зрозумів про що ця розповідь. Тепер розумію. Навіть занадто добре розумію. У самого таких “виправлених стінок” накопичилося – хоч на базар неси.

З якогось моменту ясно починаєш бачити, що життя перевалило за половину. І йде воно вже не вгору, до якогось уявного і бажаного піку, а як раз навпаки – вниз, до цілком реального і неминучого кінця. Десь на цьому відрізку і приходить розуміння того, що преподобний Ісак Сирин виразив всього в трьох словах: світ – підлесник і обманщик. Ну, чи можна по-Рішаровські: от паскудне життя, минуло і все із собою потягнуло.

Що ж робити тепер? Мемуари сісти писати? Обтисати ще одну безглузду стінку?

Коли я розгрібав у пам’яті цей сірий туман, то помітив, що є в ньому просвіти, затягнути які він виявився не в силах. Люди, події, місця – усе це залишається в серці живою реальністю, якщо ти відчував там Божу присутність. Вірніше сказати, Бог за апостольським словом завжди “недалеко від кожного з нас” (Діян. 17:27).

Але от відчути Його близькість, зрозуміти, що саме Він зараз привів тебе в це місце, Він звів з цією людиною, Він дав побачити і почути те, що ти зараз бачиш і чуєш – таке в мене було лише кілька разів у житті. Лише ці зустрічі і події зберігаються в серці, немов недоторканний золотий фонд, лише вони надають паскудному життю, яке постійно втікає, сенс і значення.

От цим і хотілося б мені зайнятися в другій половині життя. Навчитися бачити Його святу волю про себе, навчитися приймати її, жити по ній. Триматися за неї, щоб то не було, навіть якщо все навколо рушиться і йде прахом. Щоб, коли це паскудне життя зовсім мине, підлесник і обманщик світ не залишив мене ні з чим, перемоловши прожиті дні в безформну сіру масу.

Бог – наше життя, Ним ми живемо, рухаємося та існуємо. І Він дійсно завжди поруч. Але лише там, де ми відкрили Йому своє серце, наше життя перестає бути паскудним, і вже ніколи не минає. Напевно, це і є – життя вічне.

Автор: Олександр Ткаченко

Репліки