Часто кажуть – “людина зарила свій талант”. Але щоб зарити щось, треба це щось як мінімум – мати. Я переконаний, що в будь-якій людині Господь заклав абсолютно всі таланти, тільки от розкриваються вони в кожному з нас по-різному, залежно від обставин. Пам’ятаю, років п’ятнадцять тому я сильно захворів, і діти притягнули мені пластилін – ну, щоб утішити хворого татка. І я, з температурою під сорок, уперше в житті ліпив їм різних звіряток – кенгуру, ведмедя, лося. Ах, який же це був лось! Шикарний просто! Потім я дивився на ці фігурки і не міг повірити, що таку красу виліпив сам. Взагалі, адже тим талант і відрізняється від професіоналізму, що розумієш – це щось не зовсім твоє, це щось отримане тобою ззовні, і ти здатний лише виявити це щось у собі, надати йому ясні контури і форми, щоб можна було поділитися цим даром з іншими людьми. І навіть якщо не вийшло стать профі в якійсь галузі, все одно, навіть сам процес цього ограновування Божого дару для людини благотворний і радісний.

В юності я музикою захоплювався дуже серйозно, грав на гітарі, вигадував, аранжування робив, освіту здобув. А потім життя склалося так, що п’ятнадцять років довелося класти цеглу на будівництві. І от тепер я думаю – що дали мені ті роки заняття музикою? З погляду реалізації себе як професійного музиканта, цей час дійсно минув даремно. Але все таки я дуже радий, що в мене був такий період. Бо в музучилищі я знайшов чудових друзів, у нас досі дуже теплі стосунки, хоча живемо ми в різних містах. І музика з мого життя, звичайно ж, нікуди не йшла. Адже музика – у душі в людини. У кожного. Це така мова, якою душа може виразити свої хвилювання, емоції, своє ставлення до світу. І відповідно може відчути чужу радість, біль, сумнів. Якщо навчився чути і розуміти цю мову, розучитися вже не вийде. Це як плавати чи на велосипеді їздити. Музиканти колишніми не бувають. Бо, повторюся, кожна людина талановита вже від народження. Навчання може лише виявити цей талант, удосконалити його, зробити доступним для самої людини і для оточення. А може і не виявити. І тут вже мені важко назвати причину. Дуже багато що залежить від виховання, від тих людей, які тебе оточують, на яких би ти хотів бути схожим. Адже не випадково є династії художників, письменників, акторів.

А взагалі, напевно, Господь кожному визначає, який дар у ньому має розвинутися. Адже є Божий задум про кожного з нас. Треба тільки зрозуміти його, знайти серед талантів, що даровані тобі, саме той, який допоможе організувати життя, наповнити його улюбленою справою. І тоді саме це життя стане для тебе подякою Богові за отримане. А ще в людини з розвиненим талантом є свої маленькі радощі, що не завжди зрозумілі оточенню. Ну з чого, питається, Пушкіну було стрибати від радощі з криками: “Ай та Пушкін!..”. – і плескати в долоні? Подумаєш – поему закінчив! А сам увесь у боргах. Незрозуміло.

Адже просто ж усе! От ця радість від того, що ти зумів-таки витягнути на світ Божий з глибини своєї душі смутні, ледве уловимі сенси, звуки, фарби, зміг оформити і зробити доступним для інших щось таке, чого раніше ніхто не бачив і не чув – ось це і є, напевно, головна радість талановитої людини. Але, щоб зрозуміти це… Треба хоч би кенгуру з пластиліну зліпити. Чи лося.

Автор: Олександр Ткаченко

Репліки