«Ти мені, я Тобі» – як люди намагаються звести з Богом якісь «рахунки»

От, я зараз пощу, а Ти відплати мені за це!

Коли Господь дарував нам Свою благодать – що ми робимо? Простягаємо руки. Як простягаємо? Як маленькі діти, коли їм дають цукерочку; чи як у храмі, коли тягнемося за просфорою чи освяченим хлібом – хочеться узяти більше, відразу декілька шматочків. У цьому русі – увесь наш подвиг, який ми здійснюємо в Церкві.

Іншими словами, коли ми постимо, то не кажемо Богові: «От, я зараз пощу, а Ти відплати мені за це! Я витримав піст, дай мені те і те!» І коли в неділю приходимо рано вранці в храм, щоб взяти участь у Божественній літургії, не кажемо Господові: «От, я прийшов у церкву, що Ти мені за це даси?» Ні. Бог все одно обдарує тебе – так чи інакше. Адже Він любить нас просто так, без приводу.

Бог не такий, як ми, люди: «Ти – мені, я – тобі». Він любить нас навіть тоді, коли ми Його не любимо. Пам’ятаєш, ти сам казав мені, що стільки років підряд живеш без всякої Церкви, постійно грішачи? І що ж, Бог тебе якось за це покарав? Навпаки, Господь влаштував твоє життя якнайкраще: у тебе є робота, здоров’я, жодних страждань. Тобто ти грішиш, а у відповідь Бог дарує тобі Свою любов. Знову і знову – любов! «Я люблю тебе! – каже Господь. – І Я не хочу примушувати тебе бути християнином. Мені не потрібні раби».

Зараз ти скажеш: «Стривайте, а як же в Церкві постійно говориться: «Хреститься раб Божий такій-то» або «Вінчається раб Божий такій-то…?» Так, але подумай сам: коли, в яку епоху з’явився цей вираз – раб Божий? Він відомий ще з часів Старого Завіту, і апостол Павло теж говорив так тоді, коли світом правили царі, а в царів були піддані. І от цар міг сказати: «У мене є слуги, наближені, раби». А піддані говорили: «Ми – раби нашого царя».

Але от з’являється Церква і каже: «Помиляєтеся! Віднині ви більше ніколи не будете рабами. Жодна людина не володарюватиме над вами. Тільки Бог. Ви будете рабами Одного Бога».

Ці слова звучали дуже радикально в ту епоху, про яку йде мова. Дуже радикально. Це була справжня революція! Уявіть собі імператора, який молиться на літургії і чує на свою адресу слова: «Раб Божий!» А будь-яка людина при цьому – раб не якогось царя, а Бога. Ми – раби Божі. Розумієш? Ці слова стали справжньою революцією, підтверджуючи нашу абсолютну свободу і незалежність від кого б то не було. Я – раб Божий, раб Одного лише Господа! Отже, я вільний. Я незалежний від кого (і чого) б то не було! Я належу Тому, Хто розіпнувся на Голгофі за те, щоб я не був нічиїм рабом! От що означають ці слова – «раб Господній»: людина, що віддала себе Господові, вільна. І я люблю Того, Хто любить мене настільки, що дарував мені таку свободу.

Замовляють молебні, щоб «подружитися» з Богом

Поглянь на розіпнутого Христа! Він простягає до тебе Свої руки, відкриває обійми. Він не пригнічує, не душить тебе, не повчає, не поневолює. Ти абсолютно вільний! «Дитя Моє, подивися на Мене. Я розкриваю тобі обійми, надаю повну свободу. Ти можеш поступати зі Мною як хочеш, ставитися до Мене як хочеш. Я даю тобі повну свободу – залишитися чи піти. Приймай це як хочеш, розумій як хочеш».

І кожна людина дійсно розуміє це по-своєму, а Господь приймає її рішення. Чи ми наближаємося до Бога, бо нас притягує Його любов, Його Хрест, або думаємо, дивлячись на Його обійми: «Ну, раз Він дозволяє мені піти, я і піду! Мені так хочеться». Що ж, йди.

Але якщо по-справжньому наблизитися до Бога, то ні про яке «ти мені, я тобі» вже не може бути і мови. Ти йдеш у церкву, щоб прийняти Божу благодать, узяти Боже благословення, подякувати Господу і відповісти на ту велику любов, яку Він дає тобі. Бог полюбив тебе ще до твого покаяння. Розумієш?

Загалом, мені не подобається, коли люди в церкві іноді намагаються звести з Богом якісь «рахунки» або звертаються до Нього тільки в разі потреби. Замовляють молебні, щоб «подружитися» з Богом, зробити Його своїм союзником, захисником. Це я і називаю ставленням типу «ти мені, я тобі». Неправильне ставлення!

Навіщо ламати «килим-літак», який летить прямо в Рай

Одного разу я почув, як літня сусідка умовляла свого маленького онука з’їсти більше: «Їж, а то дідусь тебе покарає!» Ну, хіба так можна? А наступного дня я почув: «Їж, а то Бог тебе любити не буде».

– Чому ж? – не утримавшись, втрутився я. – Навпаки! Бог дуже любить дітей, які їдять мало і не товстіють. За що їх не любити? І навіщо створювати в дитини таке неправильне уявлення про Бога?

Навіщо спотворювати те, що максимально ясно? Пам’ятаєте, у казках зустрічаються такі чарівні килимки, що миттєво переносять героїв на будь-який край світу? Так от, навіщо ламати «килим-літак», який летить прямо в Рай? Це чаклунство, цю красу ти передаєш дитині в спотвореному вигляді, а вона потім при слові «церква» із здриганням думатиме: «Ох вже ці обмеження, рамки, заборони».

Люди так собі і уявляють Церкву: сірий, похмурий простір, повний обмежень. Адже Церква – це простір, наповнений по самі вінця найбільшою свободою, любов’ю і спокоєм; простір, де дихаєш повними грудьми, де серце б’ється спокійно, де немає боязні і страхів, де ти – такий, який є, природний, щирий, чесний перед самим собою, згрішив, але покаявся. Так, ми грішимо, але потім плачемо і каємося, знову і знову – до тих пір, поки любов Христова не візьме верх над гріхом у твоїй душі.

Бо – знаєш, що таке гріх? Це обман. І коли гріх перестане притягати тебе, то вже не треба буде докладати зусилля, щоб не грішити. Не треба буде примушувати себе. Вибір на користь добра ти робитимеш спонтанно – просто тому, що тобі вже не захочеться грішити. Гріх перестане подобатися – бо тепер душа наповнена іншим. Спробуй уявити собі це – усе так просто!

Якщо людина палить, це означає, що свого часу вона не знайшла більшої насолоди і тому зупинилася на палінні. Але якщо в неї з’являється сім’я, і ця сім’я ставатимете для неї джерелом насолоди і тепла, то їй більше не захочеться палити. І зникне необхідність казати їй постійно: «Перестань же нарешті! Із самого ранку дім – як димар!» У цьому просто не буде необхідності.

Критика, осуд – усе це переноситься і на церковне життя. На жаль, ми, спілкуючись так зі своїми дітьми, формуємо в них уявлення про абсолютно іншого Бога. А пам’ятаєш, як учні розмовляли з Христом? Вони казали іноді такі необдумані, нерозумні фрази, що ми сьогодні тільки чудуємося. Згадайте, як в Євангелії самі апостоли – Яків, Іоанн – кажуть Христу: «Дай нам одному праворуч від Тебе, а другому ліворуч від Тебе сісти у славі Твоїй» (Мк. 10:37). Тобто, дай нам шану, повагу, владу – коли прийдеш судити цей світ. «Які безрозсудні слова! – скажемо ми сьогодні. – Адже Господь, навпаки, чекав від них упокорювання!» Так, зараз ми міркуємо саме так. Але я думаю ще дещо. Господь не влаштовував навколо Себе військової дисципліни. Він дозволяв учням бути самими собою. І мені дуже подобається ця думка.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)