Пригадалося чомусь. Тринадцять років тому, коли діти були зовсім маленькими, сусід став на них сваритися за те, що наш пес Тобка витоптав його грядки (огорожі між ділянками не було, а пес зірвався з ланцюга). І от він, розлючений, кричить хлопчиськам, старшому з яких було тоді сім років, молодшому – чотири:

– Якщо ще раз ваш пес прибіжить на мій город, я візьму сокиру і зарубаю його!

У відповідь, шестирічний Микита спокійно і без емоцій відповів:

– Якщо ви зарубаєте нашого пса, тоді наш тато зарубає вас.

Сусід мовчки розвернувся, і пішов до дому.

Коли діти розповіли цю історію, я спочатку зрадів: ніби – знай наших. Потім засмутився: якось це все ж недобре – погрожувати дорослій людині, що її зарубають. Але сварити їх не став. Прив’язав пса, і став більш краще вітатися і посміхатися сусідові.

Потім сусід звів огорожу, і питання було зняте.

А зараз пригадую цю безглузду історію, і думаю – все-таки добре, що діти тоді відповіли так. Вірніше – добре, що в них у принципі була можливість відповісти на погрозу, була упевненість у тому, що і вони, і пес наш – під надійним захистом. І неважливо, що я б ні за що на світі не став ганятися за понад міру дратівливим сусідом із сокирою. Важливо, що вони росли з вірою в те, що тато їх завжди захистить. Сам я ріс без батька. І в подібних ситуаціях міг лише заплакати, і піти. Погано це, коли нікому за тебе заступитися.

Ну та це все справа минулого. А замислитися серйозно тут можна от про що. Для будь-якого християнина Бог – Отець, ми так і звертаємося до Нього в молитві.

Отець. Сильний. Найсильніший. Сильніше за Якого немає нікого і нічого на світі. І ми, які були раніше атеїстами, в якийсь момент свого сирітського життя без Бога раптом прийшли до віри, і набули цього найсильнішого на світі Отця. І тепер, у тих випадках, коли раніше нам залишалося б лише заплакати і піти, ми можемо, ми маємо право, і навіть – повинні на цього Отця сподіватися, сподіватися на Його заступництво і допомогу. Це так. Але при цьому в жодному разі не можна по-дитячому сподіватися на те, що Отець, умовно кажучи “зарубає сусіда-кривдника”.

Дітям таке розуміння вирішення проблеми простиме через їх малоліття. Дорослому ж християнинові, на мій погляд, думати так не дозволено. Не дивлячись на те, що ми всі знаємо, про те, що Бог – справедливий і правосудний. Але ж не просто так Христос дав заповідь – молитися про ворогів, і благословляти тих, хто нас проклинає. Тому що Бог не лише для нас одних – Отець, але і злому сусідові, і взагалі – усім-усім-усім людям, які живуть на землі, якими б вони не були по своєму життю, характеру і вчинкам. І сподівання на Нього не в тому, що Він помститься одним дітям за інших. А в тому, що Його всесилля і премудрість здатні так вирішити будь-яку конфліктну ситуацію, що через неї кожен зможе дістати користь. Якщо звичайно захоче цього.

Бо головне одкровення християнства світу не в тому, що Бог справедливий і правосудний, а в тому, що над цією справедливістю панує головна Божа сила, яка складає саму сутність нашого Небесного Отця. І ім’я їй – Любов.

Автор: Олександр Ткаченко

Репліки