В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Як старанний студент на іспиті, чітко і коротко відрапортував книжник усе, що знав про спасіння душі, про вічне життя. Так і здається, що і питання своє він задав Спасителеві тільки для того, щоб блиснути власними знаннями: про що запитувати, коли і так усе ясно? Проте євангеліст Лука недаремно помічає: «спокушаючи Його, сказав». Тобто «студент» не дуже довіряє Тому, Кого він, здавалося б, шанобливо іменує Учителем.

Але Той, Кому за давнім пророцтвом «відкрилися помисли багатьох сердець» (Лк. 2:35), Син Людський, приймає нав’язані Йому умови гри. Приймає, бо знає: «за словами своїми будеш виправданий і за словами своїми будеш осуджений» (Мф. 12:37). Бо книжника судить його власне знання. Він усе знає про любов. Одна біда – він не здатен любити. Він дійсно, як студент, визубрив визначення, відбарабанив його, як по шпаргалці, а потім поставив раптом додаткове запитання, яке з усією очевидністю показує, що серце його, тобто та сама таємнича глибина людської сутності, яка і є образом Божим у людині, – порожнє. Коли б не так, коли б серце його горіло любов’ю, воно підказало б йому, що перед ним Той, Хтось більше, ніж просто Учитель.

І душа книжника порожня. Саме тому і повна вона іронічного сарказму: «А хто мій ближній?» Згадаємо, як реагує на схожу ситуацію одноплемінник і сучасник нашого «книжкового черв’яка», «ізраїльтянин, у якому нема лукавства» (Ін. 1:47), – Нафанаїл з Кани Галилейської: «Нафанаїл відповів Йому: Учителю! Ти – Син Божий, Ти – Цар Ізраїлів» (Ін. 1:49).

Те, що у визначенні книжника іменується «силою», те, про що він сам каже: «Люби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всією силою твоєю», – так от, і сама сила ця, яку ми зараз назвали б волею, бажанням, пожаданням Істини, і сила його, і воля його – паралізовані. Вольовий імпульс до пізнання Бога паралізований, бо книжник упевнений, що він і так усе вже знає. Куди там – стільки книг прочитано, стільки іспитів складено! Що нового може сказати йому убогий галилейський Мандрівник?

Нарешті, розум, «територія», на якій завжди перемагають знавці, галузь, де книжник начебто свій. Як не дивно, і розум тут не помічник йому. Бо розум, що сподівається сам на себе, розум, позбавлений сердечної глибини, тобто вкорінений не в Богу, а в гордовитому людському самозвеличенні, такий розум, вже звичайно, любити не може. Йому, можливо, і доступні краси людської логіки, струнка витонченість формул, блиск ерудиції, але ніколи цей розум не проникне в таємницю самоприменшення, самоприниження Бога. А не проникне він в неї, бо сам ніколи не зможе зрозуміти необхідність цього самоприменшення, бо для таких самоприниження – огидне, як «слово хресне для загиблих безумство» (1Кор. 1:18). Ніколи цей розум не зрозуміє, навіщо Той, Хто міг би призвати на допомогу Собі «дванадцять легіонів ангелів» (Мф. 26:53), замість цього добровільно прийняв ганебну страту, та ще при цьому і молився за катів Своїх.

Теоретики торжествують, коли все зводиться до міркувань про любов. Вони взагалі майстри поговорити. Коли ж справа стосується дії, те, що здавалося таким зрозумілим, таким знайомим, таким добре завченим, раптом обертається новою, нежданою гранню: любити, виявляється, необхідно чужоземця і іновірця, представника народу, якого найближчі учні Христові, «Сини громові», намагалися спалити вогнем небесним тільки за те, що народ цей не виявив належної гостинності супутникам, що йдуть в Єрусалим. Любов, без якої нічого і подумувати про вічне життя і яка теоретично доступна знавцеві Закону, на практиці, коли справа доходить до розставання з динаріями, виявляється ношею непідйомною до такої міри, що здається легше «гори… переставляти» (1Кор. 13:2), ніж усадити побитого розбійниками на свого осла і довезти до найближчого готелю.

Отже, доручення, дане нам сьогодні нашим Богом у відповідь на питання про те, як успадкувати життя вічне, просте і ясне, як білий день: «Іди і ти роби так само» (Лк. 10:37). «Роби так само» – буквально означає: піклуйся про ворогів, принаймні тоді, коли вони страждають. Не проходь повз хворого, самотнього, струдженого, а якщо вже по немочі, лінь або через страх все-таки відвів очі, все-таки пройшов повз, так вже хоч не гордися, не виправдовуй себе, не умовляй, що, ніби, на всіх п’яниць сил і грошей не напасешся. По-перше, не всі, що валяються, – п’яниці, а по-друге, і на цих, останніх, простягається милість Божа, і вони не забуті в молитовному перебуванні Пречистої Діви Богородиці перед Престолом Сина Свого і Бога нашого.

«Так роби – і будеш жити» (Лк. 10:28)! Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 25 неділя після П’ятидесятниці