Зцілення в суботу скорченої жінки (Лк. 13:10-17)

Заповідь про суботу, на відміну від багатьох “передань предків”, була божественним встановленням: це – четверта з десяти заповідей, даних Богом Мойсеєві на горі Синай. І якщо Боголюдина порушувала власне веління, то це, звичайно, мало цілком певну мету. Учні зривають у суботу колоски і розтирають їх руками, чують за це докори – і от, відразу ж після цього, Христос зціляє сухорукого. А в другу суботу Спаситель дарує зцілення людині, хворій на водянку.

А в цьому євангельському епізоді ми читаємо про зцілення скорченої жінки. Господь здійснює всі ці чудеса серед народу, і, звичайно, негайно слідує реакція. Хтось радіє за зцілених і прославляє Бога, а хтось виставляє Ісуса нечестивцем. І збуваються слова старця Симеона: “Ось лежить Цей на падіння і на піднесення багатьох в Ізраїлі і на знак сперечання, …щоб відкрилися помисли багатьох сердець” (Лк. 2:34,35).

Саме так усе і відбувалося (і відбувається до цих пір). Чудеса, які творив Христос, ставали предметом сперечання, предметом обговорення, осмислення – і відкривалися помисли сердець. Зокрема – помисли начальника синагоги.

Те, що каже ця людина, міг сказати тільки бездушний чиновник, бюрократ, який омертвів. На його очах відбувається диво, тобто те, що перевершує закони єства, те, що не можна пояснити – і неможливо приручити. Але його розум зайнятий правилами та інструкціями, і він розпоряджається: приходьте зцілятися в інші шість днів, а не в суботу. Чи не безумство це? Звідки йому знати, де буде Ісус наступного дня і що Він робитиме через тиждень? Але в його суконній душі вже все упорядкувалося: тут у нас сидітиме цілитель, тут розташуються відвідувачі, організовуємо збір пожертвувань, наприкінці тижня – прес-конференція, приймаємо заявки через електронну форму на сайті. А в суботу все буде благопристойно i статечно. І без дурощів, будь ласка!

Але нездатність дивуватися з дива, небажання бачити людину, зв’язаність пунктами і параграфами – доля не одного лише нещасного начальника синагоги. У багатьох з нас сидить внутрішній чиновник, який справно нагадує своєму хазяїну і оточенню про різного роду заборони, обмеження і приписи.

Дочка виходить заміж, мати наставляє її: “Пам’ятай, у середу і в п’ятницю треба стримуватися”. Це єдине, що може сказати мама своїй дитині в таку важливу мить? Наш далекий від Церкви друг несподівано прийшов у храм. “Що, сталося? Навіщо ти прийшов?” Це все, що нам спадає на думку, коли ми стаємо свідками дива – Господь привів людину до Себе? Віруючого чоловіка знайомлять з чудовою жінкою, яка постійно їздить у дитячий будинок, привозить речі, спілкується з дітьми. “Хустки немає, у вухах сережки, – помічає віруючий. – Усе ясно”. І невже окрім цієї вульгарності нічого не сходить йому на розум і на серце? Але в серці – внутрішній чиновник.

Звичайно, це перебільшення. Гіпербола. Іронія. Гротеск. Але в кожному жарті є лише доля жарту, а все інше – правда.

Багато хто з нас слухняно повторює слова Спасителя: “Субота для людини, а не людина для суботи” (Мк. 2:27), – але в кишені неначе тримають дулю: нас не обдуриш, адже ми прекрасно знаємо: треба робити все правильно – і буде тобі щастя. Треба вистояти, вичитати, попостити, помолитися, дотримувати, не порушувати – і тоді ти будеш добрим християнином, тоді ти, приміром, зможеш гідно (з гідністю?) причаститися, тоді ніхто не зможе тебе засудити, тоді і Господь, побачивши, як добре і правильно ми все зробили, створить з нами якесь диво, явить знамення, засвідчить нашу обраність.

Христос обідав з митарями і блудницями – рекетирами і повіями. З людьми, які так загрузли в гріху, що їм було вже не до правил. І, можливо, саме тому їх покаяння, їх діяльна зміна життя виявлялася, як не дивно, часом швидше і глибше, ніж в їх доброчесних єдиновірців.

Адже дуже важко змусити змінити життя людині, в якої все правильно, усе розставлено по порядку, налагоджено і відпрацьовано. Вона задоволена своїм життям і сама собою – для чого щось змінювати? І якщо Господь несподівано вторгається в наше життя – ламаючи всі уявлення про правильність, знищуючи ідоли благовидості і благопристойності, то ми нерідко говоримо разом з жителями країни Гадаринської: “Відійди від мене”. Чи, як начальник синагоги: “Ні, не зараз, не під час мого спокою, але коли я визнаю це відповідним”. Але Христос стукається в наше серце. Відкриємо зараз – або почекаємо до кращих часів?

Автор: священик Федір Людоговський (з циклу: Роздуми над євангельськими читаннями)

Усе по темі: 27 неділя після П’ятидесятниці