Борг і любов

Як же часто в різних публікаціях трапляються нині слова “християнин повинен”, “людина повинна”, “чоловік повинен”, “дружина повинна”. І адже все правильно там написано, у публікаціях цих, не посперечаєшся. Але от ця постійна вимоглива апеляція до почуття обов’язку чомусь мене дуже напружує.

Хоча, я розумію, що категорія обов’язку – дуже важлива частина нашого внутрішнього світу. Без неї людина дуже скоро перетворилася б на двоногу тварину, яка рухома одними лише природними інстинктами. Причому – тварину дуже хитру, злу, і небезпечну для всього навколишнього світу. Тому, у жодному разі не відкидаю поняття обов’язку стосовно людини. Проблема лише в тому, що ззовні про цей обов’язок їй наказувати не можна, як мені здається. Це вже виключно стосунки людини з власною совістю. Хоча, якщо глянути з іншого боку, совість теж не якась подоба комп’ютерного диска, на який від народження записані всі істини людського буття. Совість формується в процесі виховання і самовиховання людини. І на цьому етапі слова “ти повинен” відносно найважливіших моральних понять нашого життя просто потрібні. Але потім, коли наша совість вже прийняла їх як еталон, будь-яке зовнішнє використання цих слів – “ти повинен” – навряд чи досягне мети. Бо людина сприйматиме їх як певну спробу маніпуляції, управління, підміни власної совісті чужими директивами.

Але це, напевно, ще не найголовніша причина, за якою мені не подобаються такі мовні звороти. Річ у тім, що саме поняття обов’язку включає певну неповноцінність, недостатність. Ну от, не вистачає в мене грошей до зарплати – я беру їх у борг у приятеля. І тепер я йому винен. Ну в сенсі повинен їх повернути. Мені здається, для пояснення всіх інших варіантів використання слова “повинен” можна застосувати цей же принцип – “не вистачило – позичив до зарплати”. Тільки в християнському розумінні, кожного разу, коли звучать слова “ти повинен”, йдеться про те, що в нас не вистачило любові. До ближніх, до Бога, до світу навколо нас, створеного Богом і населеного людьми. Ну правда ж, коли кажуть, наприклад: “Ти повинен поступатися місцем літнім людям і вагітним жінкам у громадському транспорті”, – це от про що? Здається, лише про те, що я не роблю цього сам, по любові до них, на заклик власної совісті. І тепер повинен. Заборговував я літнім людям і жінкам цю непроявлену любов. От і доводиться віддавати борг. Можливо, я перебільшую, але мені це здається саме так. Борг – заміна любові, її сурогат. І тому будь-яке нагадування про нього неприємне. Як неприємними бувають гіркі ліки, які нагадують про те, що ти хворий.

Але як за гіркотою ліків теплиться надія на одужання, так і за словом “повинен” пробивається пам’ять про любов. От тільки говорити про неї ти можеш лише самому собі. Бо пам’ять про свої борги допомагає їх, врешті-решт, віддати. А от пам’ять про чужі борги, боюся, жодної користі людині принести не може.

Автор: Олександр Ткаченко