Інших судити – лише собі шкодити. За які гріхи засудимо ближнього, у ті впадемо і самі, інакше не буває – так про це писав святий Іоанн Ліствичник.

Напевно, у кожної, уважної до себе віруючої людини є свій досвід підтвердження цієї сумної істини. От тільки розповідати про свої гріхи справа некорисна, а вже тим більше – про чужі. Мабуть, тому таких історій небагато.

Але був у мене в житті випадок, коли цей духовний закон виконався не зовсім звичайним способом, і тому я спокійно можу розповісти про нього, не боячись когось спокусити чи образити. Річ у тім, що засудив я тоді людину не за гріх навіть, а за цілком природний рух душі. І негайно отримав за цю відплату в повній відповідності з принципом, описаним в Іоанна Ліствичника.

Сталося це без малого двадцять років тому. Я тоді працював на будівництві храму. І до мене в гості приїхав друг. А ми в цей час готувалися до відповідального моменту – установки хреста на головному куполі церкви. Звели риштування в кілька ярусів, так що верхній майданчик був навіть вищий за купол метра на чотири – ну, щоб хрест з нього можна було опускати вниз. І коли друг до мене приїхав, я якраз ладнав поміст на верху. Свиснув йому, рукою махаю – лізь сюди. А слід сказати, коли довго працюєш на висоті, страх перед нею пропадає зовсім, взагалі забуваєш, що це таке – боязнь висоти. Ми доки це риштування зводили, навчилися дертися ними не гірше мавп, без всяких страховок і обгороджувань. А Льошка – друг мій – людина суто “земна”, верхами ніколи не лазив. І от, став він підніматися до мене. Одні сходи пройшов, другі, треті. А на передостанньому ярусі раптом зупинився. До мене і залишалося усього – нічого, метрів шість піднятися. А він вчепився в дошку, і стоїть, як укопаний. Я йому згори: – Ти чого? Давай сюди, тут краса така на всі боки відкривається. А він посміхнувся так, винувато, і каже: – Не можу, Сашко. Ноги не йдуть далі. Боюся.

І навіть не сказав я йому нічого, не дорікнув і півсловом, ні кепкував – точно пам’ятаю. Лише подумав: “Слабак”.

Ну і про себе, любимого, теж промайнула нікчемна думка. Ніби – орел чоловік, он як – нічого не боюся. І дійсно – не боявся: верхній майданчик був без огорожі, а я по ньому ходив, як у себе по кімнаті.

Коротше, спустився я до Льошки на попередній ярус. Обнялися, трохи поговорили, я попросив його почекати, доки роботу закінчу. І полізли кожен у свій бік – він вниз, а я – вгору, доробляти поміст. Піднявся на майданчик, звично випрямився і… тут же сів навпочіпки. Від несподіванки я навіть не зрозумів, що сталося, вірніше – не повірив власним відчуттям. Спробував, вже обережніше, ще раз піднятися в повний зріст. І знову тут же сів. Це був страх висоти. Лютий, тваринний, до холоду в грудях, до спазму під грудьми, коли тіло діє окрім думок, і саме вирішує – як і що йому робити. Адже ще п’ять хвилин тому я на цьому майданчику міг гопака танцювати. І тут на пам’ять якось самі собою прийшли слова Ліствичника – за що засудимо іншого, у те самі впадемо, інакше не буває.

Відтоді на висоті я працював з великою оглядкою, і вимушений був постійно долати цей страх, що перестрибнув на мене з мого друга. Господь попустив мені самому відчути те, за що я мимохідь засудив Льошку. Від цієї боязні висоти я так до кінця і не позбавився. Але не шкодую про це, якщо чесно. Добра це виявилася пам’ятка про те, що слова Христові: “Якою мірою міряєте, такою відміряється й вам” (Мф.7:2) – не поетична алегорія, а цілком реальний закон духовного життя.

Автор: Олександр Ткаченко

Репліки