В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

У кожного з нас є невід’ємна можливість вибору: бути голосом натовпу, що кричить “Розіпни Його!”, чи бути голосом пророчим, а значить, і голосом Божим – гласом вопіющого в пустелі.

На людях, кажуть, і смерть приваблива. У натовпі однодумців, а правильніше було б сказати, єдиногрішників, тобто людей, одержимих тією ж пристрастю, що і ти сам, у натовпі – грішити не соромно і не страшно. У «своїй» компанії, між собі подібних можна, мабуть, не занадто піклуватися про особисту відповідальність: «Усі вбивають, і я вбиваю», «Усі брешуть, і я брешу». Звичайно, тільки в натовпі, коли ненависть сусіда помножена моєю ненавистю, можна, нічого не боячись, заволати в безумній рішучості: «Кров Його на нас і на дітях наших!» (Мф. 27:25). Колективна відповідальність – це завжди колективна безвідповідальність, бо всякий грішник сподівається, що натовп, як війна, «усе спише». На жаль, відмітини гріха, як рубці, нікуди не зникнуть, і на Страшному Суді мені ні на кого буде озирнутися в пошуках підтримки, і не буде там спини, за яку я міг би сховатися! Бог судитиме не колектив, не народ, до якого я належав, а особисто мене.

Але пам’ять про цей Божий Суд тихо тане в наших розумах і душах, що заглушається, як пшениця плевелами, міркуваннями миттєвої вигоди, пристрасним бажанням щоб то не було довести свою правоту. Тому люди, для яких ми, такі, які ми є, є образом, іконою Церкви, дивуються і гніваються, дивлячись на нас, християн. Тому не поспішають вони каятися, не квапляться змінюватися: ті, хто готує їх шлях до Церкви, ті, хто Богом посланий у світ проповідувати Благу Звістку про Вічне Життя, часто настільки далекі від Євангельського ідеалу, що йти за ними зовсім не хочеться.

Не хочеться йти за нами! І от чому. Бо ми якось забули про найважливішу умову проповіді покаяння: перш ніж рятувати світ, треба піти в пустелю, тобто відмовитися від солідарної безвідповідальності натовпу і, не чекаючи Страшного Суду, прямо зараз, один на один стати перед своїм Богом.

Тому Іоанн Хреститель і став Предтечею Господнім, що відмовився від себе, і “взявши хрест” (Мк. 10:21), пішов за Голосом, що кликав його. Тому він і сам став Голосом Божим, що забув про себе, про свої права, про свої бажання і надії.

Іоанн Хреститель і фарисеї, Джеймс Тіссо

І Сам Господь, і Його Предтеча, і усі святі, що уподібнилися Господові, пройшли цей шлях залишення світу і віддалення в пустелю. І неважливо, що для Марії Єгипетської це була буквально та ж пустеля, що і для Іоанна Хрестителя, страшна, безживна Іудейська пустеля, що тягнулася між Єрусалимом і Йорданом, а для багатьох преподобних – стіни монастирів. Я ризикну навіть припустити, що піти в пустелю можна і не сходячи зі свого місця, не виїжджаючи нікуди з рідного міста, не здійснюючи паломництва в далекі монастирі, бо все, що складає суттєву роботу відлюдника, – це зберігання серця, зберігання помислів, зберігання язика від єдиного реального зла: гріха. У багатьох з нас є ілюзія, що наодинці, у пустинній ізоляції, легше уникнути гріховних помислів і спокус, тому інші сповідники прямо так і кажуть на сповіді: “Я живу один, які в мене гріхи?” Адже от як! І Предтеча Господній, і видатний подвижник Антоній Великий, і безліч інших отців-пустинників знаходили, з чим боротися в пустинній самотності, Сам Спаситель під час сорокаденної спокуси протистояв спокусам сатани, а нам, людям простим, боротися, звичайно, ні з ким і не з чим.

Усе це – результат окаменіння серця, духовної дрімоти, ледачого стану совісті, що заснула. Так “налаштованому” християнинові жодна пустеля не допоможе. За таким проповідником ніякі натовпи тих, хто шукає істини, не підуть. А підуть за ним такі ж, як він сам, шукачі духовного комфорту і солодких душевних переживань, для яких і монастир, і пустеля – не місце тяжкої боротьби із самим собою, а певний духовний будинок відпочинку, де можна, зручно влаштувавшись, поміркувати про гріхи і спокуси світу, що гине.

Щоб стати насправді голосом вопіющого в пустелі, щоб стати тим, хто покличе за собою тих, хто шукає нового життя, шукає правди Божої, потрібно дійсно закричати від болю, від відчаю, від страху. Потрібно дійсно втекти від гріха, що насилує тебе, як втекла в безживну пустелю Марія Єгипетська. А для цього, звичайно, потрібно зрозуміти, що ти – грішник, що тобі допомогти ніхто, окрім Бога, не може. Потрібно, подібно до Іоанна Предтечі, зректися себе, відмовитися від своїх прав, своїх інтересів і стати тільки Божим Голосом. Голосом, що кличе до покаяння, до нового життя. Голосом, який співає не про самого себе, а про те прекрасне і вічне, що відкрив йому Бог. Тоді і потягнуться до нас, християн останніх часів, “багато хворих, сліпих, кривих, сухих, що чекали руху води“. Потягнуться не для нової, ще не баченої розваги, а для покаяння і прощення гріхів. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: Неділя перед Богоявленням