Євангеліє просто бере мене за руку і піднімає на висоту, якої не досягти

Багато хто каже:

– Наша релігія – чудова! Найкраща!

Спершу я скажу тобі наступне (і сподіваюся, ти мене правильно зрозумієш). Ми звикли називати свою віру релігією, але наша віра – не релігія. Зараз поясню, чому. Релігій існує велика кількість.

По суті, що таке – релігія? Це спроба людини набути Бога. І коли ми говоримо про ту чи іншу релігію, то маємо на увазі, що людська душа шукає якогось бога і створює його для себе. Тому існує безліч релігій. Людям важко залишатися наодинці з болем, скорботою, хворобами, смертю, їм хочеться вийти за межі трагічного світу; а тут ще – грім, блискавка, повені, катастрофи – і от людина, не знаючи, звідки усе це береться і чому трапляється, починає уявляти собі якогось бога. Так-так, усе починається саме з людини. Вона створює релігію.

Тобто релігія – це спроба людини піднятися від низького до високого, від землі – до неба. І в цьому сенсі ми з вами, дорогі друзі, не маємо ніякої релігії. Ми живемо Божественним Одкровенням, вірою, Церквою.

Православ’я не є релігія в тому сенсі, що ми самі собі його створили. Православ’я – це Одкровення.

Ми не прагнемо створити про Бога якесь уявлення і ніколи не прагнули. Він Сам прийшов до нас, Сам знайшов нас і сказав абсолютно приголомшливі речі, які ми навіть не могли собі уявити. І ніколи не сказали б самі.

“Я відвернулася і відійшла від нього”

Зараз я, услід за архімандритом Софронієм (Сахаровим), наведу вам один приклад зі Священного Писання, який виразно показує, що євангельські слова – це не вигадка якоїсь релігійної групи. Наш Господь каже: «Любіть ворогів ваших» (Мф. 5:44).

Міг би я, людина, сісти і придумати таку заповідь? Ні, це неможливо. І одна ця заповідь, одна ця фраза Христова краще за будь-який доказ свідчить нам, що Господь – не просто Людина, а Бог, бо тільки Бог міг сказати таке.

Людині самій на думку не спаде любити своїх ворогів! І от ми приходимо до Бога і кажімо Йому приблизно те саме, що днями сказала мені одна жінка:

– Отче, до сповіді ще декілька днів, а мені хочеться якнайскоріше полегшити душу. Нещодавно на весіллі я зустріла одного свого родича, з яким знаходжуся у сварці. Він протягнув руку, щоб привітатися зі мною, а я відвернулася і відійшла від нього.

Ця жінка була не в змозі простити і полюбити свого близького, кровного родича! А Господь велів нам любити не лише рідних, друзів, близьких, але і ворогів. Розумієш? І одне це, одне це підтверджує, що наш простір, простір нашої Церкви, є територією Божественного Одкровення, Божественної присутності, коли Сам Бог приходить до нас і дає таку заповідь, яка виводить нас за межі можливого і возносить людську природу до найвищої точки, яка тільки існує.

Тобто Господь дає нам можливість досягти величезної висоти за допомогою Своєї сили і благодаті.

Я можу сказати у відповідь:

– Господи, як це можливо, якщо іноді я не в силах любити навіть своїх рідних? Про яких ворогів у такому разі доводиться говорити?

А Христос відповідає:

– Я даю заповідь, Я даю і благодать, даю сили на те, щоб ти її виконав. Самому тобі це зробити неможливо! Без Мене усе – неможливе.

Бачите? Дуже важливо відчувати, що ти рухаєшся – у просторі, де Божественне переплетене з людським. І ми живемо в просторі Церкви, де покликані долати свою людську природу, виходячи за рамки земного, створеного і торкаючись Нескінченного Бога, торкаючись любові, вічності, світла, добра, – щоб усі ці Божественні властивості Господа нашого наповнили наше життя. Це нелегко.

Євангеліє перевищує мій рівень

І йдучи вулицею, пересуваючись автомобілем, як було б дивно бачити, знати і відчувати, що зараз десь поряд зі мною – дивна людина, яка не просто вірить у когось, захоплена чимось, як захоплюються люди йогою, буддизмом, індуїзмом і будь-якою іншою релігією. А людина, що знаходиться в обіймах у Бога, Який з’явився світу і призвав усіх нас зробити величезний крок від протиприродного стану до природного, а потім – і до надприродного стану, уподібнення Богові.

Тому я і кажу, що мені дуже подобається бачити людей, які розуміють, що Церква – це не якась релігія, а сила, яку створив Сам Господь, щоб дати її нам. До цього ми були, як мовиться, у безпросвітному мороці, а тепер – набули істини. Ми не знали, як набути Бога, і не могли вірно Його собі уявити. І хоча неодноразово задавалися цим питанням, так і не знайшли Його, поки Він Сам не прийшов і не знайшов нас. Розумієш?

Тому, коли хтось каже тобі:

– Ну, це усе казки попівств, Євангеліє написане людьми! – можеш сказати у відповідь: Як же воно може бути написане людьми, коли ці самі люди не в змозі виконувати те, чому учать? Ніколи не замислювався над цим? Я, приміром, постійно розмовляю на ці теми, але сам так не живу. Чому? Бо ці теми узяті не з моєї голови, я тільки передаю те, що знаю. І я не в змозі поступати так, як сказано в Євангелії, хоча читаю Його щодня – і вдома, і в храмі, – проповідую Його. Чому? Бо Євангеліє перевищує мій рівень, воно просто бере мене за руку і піднімає на висоту, якої не досягти. Це робить Господь.

Тому, коли в Євангелії згадується та чи інша заповідь, – вона йде не від людини, яка в чомусь зацікавлена або хоче досягнути чогось через тебе, використовуючи, керуючи, контролюючи твою особу, твої емоції, інстинкти і бажання. Усе це йде не від людини. Ці слова каже Сам Бог – твій Творець, Який створив тебе і тому знає тебе краще, ніж хтось інший. Розумієш? Невже твій Творець може тебе не знати? Адже ти створений саме Ним, Богом. Кілька років тому, перед тим, як з’явитися на цьому світі, – де ти був? Де ти був за секунду до тієї миті, коли твої батьки з’єдналися і зачали тебе? Де ти був до тієї хвилини, коли опинився в материнській утробі?

Іноді я теж починаю про це думати і ледь не божеволію від думки, що існує певна дата, до якої мене не було. Абсолютно конкретний момент, секунда, коли я був зачатий в утробі матері і почав існувати. А де я був до цього? І от Цей Бог, Який створив мене Своїми Руками; Який створив Адама і кожного, хто народжується в цей світ, – Він говорить у Церкві. Він дає заповіді, Його ми любимо, заради Нього ходимо в церкву, і в цьому сенс нашої віри – наблизитися до Того, Хто завжди був, є і буде. І справа тут не в красивих церковних будівлях, не у священиках, не в якихось формальних, зовнішніх речах, – справа в суті.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)