Колір заздрості

Є на світі одне маленьке біле пухнасте звірятко. Люди кажуть про нього поблажливо. І прагнуть не помічати, як у його білій пухнастій шубці поблискують гострі зубки і злісний чіпкий погляд хижака. Ви ще не зрозуміли, про що мова?

Тоді дозвольте представити нашу стару спільну знайому – білу заздрість.

З дитинства чую від найрізноманітніших людей цей вираз – “я заздрю тобі білою заздрістю”. Так кажуть, коли хочуть зробити людині приємне – похвалити якесь її придбання, або зміну на краще в її житті – скажімо, коли людина купила собі новий автомобіль, або поступила в престижний інститут. Напевно, через це звичне слововживання, саме поняття “Біла заздрість” теж якось потихеньку прижилося в нас у свідомості. Тобто, виявляється, є така форма заздрості до іншої людини, яка, по суті справи, і не заздрість зовсім, а зовсім навпаки – співучасть в її радості.

Але таке розуміння заздрості – нехай навіть дуже білої і пухнастої – відразу ж втрачає всякий сенс, якщо згадати первинне значення слова “заздрість”. Словарних визначень у нього досить багато. Але всі вони зводяться до вислову святителя Василія Великого – “заздрість – це печаль про благополуччя ближнього”.

А тепер, скажіть на милість – ну яким же чином можна і радіти, і засмучуватися про один і той же предмет одночасно? Чи можна одночасно гасити і підпалювати один і той же вогонь? Спорожнювати і наповнювати одну і ту саму посудину?

Заздрість завжди залишиться заздрістю, в який би колір ми її не розфарбовували своїм багатим на інтелектуальні виверти розумом. Якщо ми щиро радіємо за людину, значить, у цій радості немає місця заздрості. А якщо ми відчуваємо, як чиїсь зубки покусують наше серце при думці про чужий успіх, то не треба себе обманювати – це вона сама і є – печаль про благополуччя ближнього. Втім, виверткий наш розум так і норовить запропонувати цьому якесь пояснення, що дозволяє не вважати себе заздрісником. Ну, наприклад: “Коли заздрість біла, це означає, ми просто хочемо, щоб і в нас були такі ж блага, які нам сподобалися в іншої людини. А на її благополуччя ми в жодному разі не робили замах навіть подумки – щоб вона сто років була здоровою, багатою і щасливою – ця сама, інша людина”. Скажеш собі таке, і начебто якось легшає. Відчуваєш навіть певну задоволеність від того, що ти, виявляється, носій таких складних і піднесених почуттів.

Але таким чином можуть обманювати себе маленькі діти. Бо в простому бажанні певних благ не присутні їх персоніфіковані володарі, це бажання саме по собі – цілком абстрактне. А от заздрість, навпаки, завжди має на увазі певний вектор, вістря якого упирається в конкретну людину. У ту саму, якій ми заздримо. І як тільки володар бажаних нами благ з’являється в перехресті прицілу наших бажань, можна з повною упевненістю говорити вже саме про заздрість. Без жодних знижок на кольорову гамму цього небезпечного звірятка.

Можна бажати собі новий будинок, автомобіль, або просто – красиве пальто. Можна хотіти вчитися в найпрестижніших вишах. Можна мріяти про доброго, чуйного і розумного чоловіка, або ніжну і дбайливу дружину. Можна бажати все, що душі завгодно. Але якщо в ці наші побажання виявиться вплетена особа іншої людини, яка вже має такі блага, тоді можна привітатися – до нас завітала в гості заздрість. Тобто – печаль про благополуччя ближнього. І не треба цього небезпечного кусючого звірятка одягати в білі шати, маскуючи його від самого себе. Адже слабкіше кусатися від цього камуфляжу заздрість не стане. А перший крок на шляху до одужання від її укусів – визнання своєї духовної хвороби.

Автор: Олександр Ткаченко