«Мені важко в церкві». Нехай підліток бунтує проти матері, але не проти Бога

Не моя думка, а заповідь

Коли інші люди бачать, що ти зрозумів у Церкві найголовніше (а якщо доки і не зрозумів, то хоч би стараєшся), твої формальні дії і обов’язки також стають для них зрозумілими.

Часто можна почути, як ченці, відповідаючи на питання: «Що зараз робитимеш?» – кажуть:

– Зараз мені потрібно виконати своє правило.

Тобто всякий чернець повинен читати чернече правило, здійснювати поклони, постити, молитися по чотках і так далі. І хоча все це – обов’язки, формальні обов’язки, ченці не обмежені ними, бо через своє правило вони дістають можливість доторкнутися до Нескінченного Бога, Який вище за будь-які схеми, кольори, ідеї, фантазії та інші людські уявлення. І коли твої ближні бачать у тобі це почуття, цей дух нескінченності, дух райських пахощів; коли, як казав старець Паїсій, твої очі блищать від райського світла перед Ликом Христовим; коли ти несеш у собі щось абсолютно інше – звідти, згори, – усі розуміють, що ти дуже серйозно ставишся до таких важливих речей, як наше спасіння, наша душа, наше життя, наш шлях і майбутнє – як тут, так і по смерті. Розумієш?

Коли з людьми розмовляєш ти або я, вони часто з нами не погоджуються. Проте якщо ми слухаємо святу людину, що несе в собі Божественну благодать, благодать Святого Духа, її слова проникають у душу. Навіть якщо вона каже дуже категоричні речі, наприклад:

– Залиш цю дівчину! Недобре так робити. Ваші стосунки – гріх. Ви не в шлюбі!

Коли так каже свята людина, душа лагідніє. Коли ж це повторюємо ми – ти або я, – люди починають нервувати, і у відповідь чуєш:

– Залиште мене в спокої! Робитиму, що хочу. Це ви так думаєте.

Який жаль, яка шкода! «Він мене не чує», – скажеш ти. Втім, говоритиму про себе. Який жаль, що я не можу переконати людину в тому, що мої слова – не моя, людська думка або принцип, а божественна заповідь.

Недостатньо говорити людям про заповіді Божі. Важливо також, щоб вони звучали по-Божому.

Розумієш? Тому люди і не змінюються. Слухають Євангеліє, проповіді, бесіди, святкові послання Патріарха, але при цьому не змінюються.

Бо справа не в браку знань або інформації. Відсутня благодать, яка повинна передаватися через подібне проголошення. Адже що означає слово «проголошувати»? Наші вуста видають звук, чутний вуху іншої людини. Звичайний звук, звичайний голос, але при цьому відбувається своєрідний м’який поштовх – і от слово вже проникає в душу, торкаючись серця.

Ми постійно говоримо, а нас ніхто не розуміє, не надає значення нашим словам, бо ми самі доки так і не зрозуміли, що живемо в просторі Божественного одкровення і дива. Про це я сказав на самому початку нашої бесіди. І коли люди побачать це в нас, то почнуть сприймати наші слова зовсім по-іншому і скажуть:

– Ну треба ж! Це не священик говорить. Не наш духівник, отець, брат і так далі. Це Сам Бог говорить через нього!

Бог, Який не мій винахід, не плід моїх фантазій, а Явлення, Одкровення. Дві тисячі років тому небеса отверзлись, і Господь спустився на землю, набувши нас. У своїй сліпоті не знали, куди йти, у що вірити. Замість Бога ми поклонялися тваринам, обожнюючи їх, перетворивши творіння на Творця. А Господь прийшов до нас і явив істину. Його слова – Божественні.

Якщо правильно подумати про все, що оточує нас у Церкві; якщо зрозуміти, що простір, в якому ми знаходимося, – Божественний простір і наші слова – не слова від людини, то ми нікого не пригноблюватимемо і не пригнічуватимемо, у тому числі і себе. Зникне відчуття насильства. Я не відчуваю жодного насильства в Церкві. Якщо мене десь обмежують, пригнічують – так, що починаю задихатися (саме це я називаю насильством), – то не можу більше залишатися в такому місці, серед таких людей. Не можу бути чадом Божим – якщо там, де я знаходжуся, мені бракує повітря. Тому люди і кажуть:

– Мені важко в церкві!

Неможливо, щоб у Церкві був такий результат

Якось мені так сказав один підліток.

– Важко в церкві? – перепитав я. – Що ти маєш на увазі?

– Не можу нормально спілкуватися зі своєю матір’ю.

Бачите? От де помилка. Для дитини уособлення Церкви – його мати, яка спілкується, говорить з ним так, що з нею неможливо знаходитися поруч. І знаєте, що я відповів цьому хлопчикові?

– Згоден з тобою! І матері твоїй скажу те ж саме, коли вона прийде до мене.

Неможливо, щоб у Церкві був такий результат. Неможливо, щоб Бог хотів бачити нас такими. Неможливо, щоб наш Господь, солодкий Ісус, як називає Його у своїх творіннях преподобний Никодим Святогорець, наш Бог, Який ходив по землі і розділяв з нами трапезу, будучи поруч і в радості, і в горі; Той, від Кого діти не бажали відходити, радіючи кожній хвилині, проведеній з Ним, – хіба може наш Христос бажати, щоб ми задихалися і мучилися в Церкві?

І я сказав тому хлопчикові:

– Треба розрізняти, що каже тобі матір і що – Господь.

Чи мати цілком може повторювати слова Христові, але повторює їх так, що не хочеться погоджуватися, а навпаки, починаєш нервувати, чинити опір і ображатися. Зрозумій це. Адже ти вже не маленький. Мати і раніше казала тобі всяке, але ж ти не вирішив кинути все на світі, а продовжив рухатися у вірному напрямі. Мені дуже хочеться, щоб ти збунтувався – і проти матері, і проти батька, і проти мене – проти кого завгодно, але щоб твій бунт був правильним.

Роби, що хочеш, бунтуй, відстоюй своє – але не відходь від Бога, не покидай Церкву, бо в такому разі це буде не бунт, а самогубство і тоді ти дійсно задихнешся, погубиш себе.

Мені хочеться, щоб ти сказав: «Я відмовляюся визнавати Того Христа, Якого ви мені показали. Бо це – не Христос. Шукатиму Істинного Бога, Істинного Христа, а не Того, про Якого мені розповідали, ніби Він тільки і робить, що гнівається, пригнічує і карає, вважаючи все навколо гріхом, не дозволяючи ні сміятися, ні радіти, ні насолоджуватися, ні бувати де б то не було».

Це помилка, похибка. Ми відштовхуємося від невірних уявлень про Бога і самі починаємо помилятися, і дітей вводимо в оману, пригнічуючи як себе, так і їх. Збентежені суперечливими почуттями, ми ранимо себе, ранимо інших, і усе це – в ім’я Христове. У нас буде ще про це розмова – коли ти бажаєш чогось доброго, бажаєш по-справжньому, від щирого серця, значить, цього бажає і Господь. Але тільки якщо твоє бажання дійсно йде від серця. Це важливо. Наведу приклад. П’яній людині хочеться пити все більше і більше, щоб напитися остаточно. У даний момент найкраще для неї – пити, і якщо ти заборониш їй, вона бентежитиметься.

Отже я не маю на увазі, що Бог розділяє всяке бажання. П’яна людина собі не належить, вона не в змозі функціонувати нормально, такою, якою створив її Господь. І хоча їй здається, що її бажання – цілком природне, насправді воно протиприродне.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)