Глобалізм, антиглобалізм – про це є і в Біблії. Уже більше двох тисяч років тому в одних людей виникло сильне бажання встановити “у всьому цивілізованому світі” єдиний порядок, мову і культуру, а інші готові були протистояти їм зі зброєю в руках. Як же це вийшло і що з ним сталося? Про це розповідають Маккавейські книги, які, хоч і не входять у біблійний канон, але друкуються в православних і католицьких виданнях Старого Завіту.

Глобальний проект Александра Великого

Древній Близький Схід знав різні імперії: ассирійську, вавилонську, персидську, про них багато говориться і в Біблії. Стародавній Єгипет, строго кажучи, імперією не був, але і він прагнув розширити свої межі, у Палестині його вплив був дуже суттєвим. Тому, коли в 330-х роках до Р. Х. Александр Македонський вторгся зі своїми військами в Персидську державу, розгромив військо Дарія і завоював його минулі володіння, нічого нового в цьому не було. Євреї спочатку не звернули особливої уваги на те, що місце персів і мідян зайняли македонці і греки.

Але принципово новим було інше: сильне бажання Александра створити на просторах його нової імперії єдиний культурний простір. Ассирійці, вавилоняни, перси теж правили багатьма народами, але вони ніколи не прагнули зробити їх подібними до себе, і самі не поспішали їм уподібнюватися. Їх піддані говорили різними мовами, молилися різним богам, носили різний одяг, мали різні звичаї, і все це повинно було зберігатися, навіть якщо один народ переселяли з його рідних країв в інші землі. У палацах древніх володарів часто зображували низки скорених царів: кожен в особливому одязі, кожен зі своїми дарами.

Александр прагнув створити щось інше: імперію, в якій зіллються воєдино всі народи. Македонський полководець у ньому поступився місцем персидському царю, який правив у Вавилоні. Він спонукав своїх бойових товаришів наслідувати його приклад і одружуватися на персіянках, він набирав персів у македонське військо, він засновував по всій імперії нові міста, влаштовані за грецьким зразком. Родом македонець, він отримав грецьке виховання (його наставником був Аристотель), і прекрасна культура Еллади була для нього очевидною вершиною світової цивілізації. Можливо, йому здавалося само собою зрозумілим, що й іншим народам буде так само легко залучитися до неї, як і македонцям, найближчим сусідам і родичам греків.

Але яке відношення мало все це до історії біблійного Ізраїлю і Старого Завіту? Спочатку здавалося, що майже ніякого. Але після ранньої смерті Александра завойовані володіння виявилися поділеними між його найближчими соратниками; Палестину оспорювали дві династії – Селевкіди, які правили в Сирії, і Птолемеї, яким дістався Єгипет. Це були елліністичні держави, в яких елітою стали греки, які змішалися з місцевою знаттю, а грецька мова, а з нею мистецтво, звичаї і вірування стали поширюватися все ширше і глибше, проникаючи в ті куточки Близького Сходу, де не затрималися солдати самого Александра. Птолемеї і Селевкіди могли безупинно воювати один з одним, але вони були людьми однієї мови, однієї культури і однієї релігії – не лише вони самі, але і вся верхівка обох держав.

Так само їхні піддані жили тепер у схожих між собою містах з мармуровими колонами і храмами Зевса і Аполлона. Ці міста були населені представниками різних народів (у тому числі і євреями, в Александрії Єгипетській їх було не менше, ніж греків і єгиптян), які активно спілкувалися один з одним. Від одного міста можна було відносно швидко і зручно доїхати до іншого, такого самого, і який би цар не правив там, там були ті самі лазні, ринки, майстерні і площі, де гуляли ті ж самі філософи і розмовляли на ті ж самі піднесені теми. “Цивілізоване людство”, розширивши свої межі на схід, несподівано стало таким маленьким, а патріоти минулих часів стали з гордістю називати себе “громадянами світу” – космополітами.

По суті справи, це був перший в історії людства проект глобалізації – створення єдиного культурного простору із загальними цінностями і спільною мовою. У більшості країн, захоплених колись Александром, повним ходом йшла еллінізація, тобто залучення місцевих жителів до еллінської (грецької) цивілізації. Вони не просто знайомилися з нею, вони вливалися в неї, переймаючи мову і звичаї. А що не вдавалося переробити, можна було принаймні назвати інакше: наприклад, іноземних богів греки ототожнювали зі своїми власними і вважали, що народи інших країн шанують того самого Зевса, Посейдона чи Афродіту під іншими іменами. Власне, вони були недалекі від істини, адже всі язичницькі релігії схожі одна на одну в головному, а коли ти шануєш декілька десятків власних богів, то вже не має жодного значення, якщо до них додатися ще десяток-другий богів чужоземних. Богом менше, богом більше – яка різниця?

Як Єрусалим ледь не став Антиохією

Ці зміни не могли обійти стороною навіть маленьку Іудею, розташовану так далеко від столиць Птолемеїв і Селевкідів. Але інтенсивна торгівля, а іноді і війни, неминуче втягували її жителів у найтісніші відносини з греками, не кажучи вже про свідому політику Птолемеїв і Селевкідів. Втім, еллінізація далеко не завжди відбувалася за наказом: представники східних народів (зазвичай найбільш знатні, багаті і освічені з них) самі охоче йшли вчитися до греків, настільки очевидними здавалися вигоди. Згадаємо, адже з тих часів прийшло слово “варвари”: так, з погляду греків, виглядали всі інші, хто не володів їхньою мовою і бурмотав щось нерозбірливе, “варвар”.

“У ті дні вийшли з Ізраїля сини беззаконні і переконували багатьох, говорячи: підемо й укладемо союз з народами, які оточують нас, бо з тих пір, як ми відокремилися від них, спіткало нас багато бід. І добрим здалося це слово в очах їхніх. Деякі з народу виявили бажання і вирушили до царя; і він дав їм право виконувати установлення язичницькі. Вони побудували в Єрусалимі училище за звичаєм язичницьким і встановили у себе необрізання, і відступили від святого завіту, і з’єдналися з язичниками, і продалися, щоб чинити зло” – так оповідає 1-а Маккавейська книга (1:11-15) про події, що почали відбуватися в 170-х роках до Р. Х. А 2-а книга уточнює, яку роль зіграв у них первосвященик, який змінив своє природне ім’я на грецьке ім’я Іасон: він збудував в Єрусалимі грецький спортивний комплекс (палестру), щоб юнаки могли там займається фізкультурою. У результаті “священики перестали бути ревними до служіння жертовнику і, нехтуючи храм і будучи недбалими до жертв, поспішали брати участь у противних закону іграх палестри” (2 Мак. 4:14). Більше того, Іасон бажав отримати в царя право “писати єрусалимлян антиохійцями” (2 Мак. 4:9) – очевидно, це означало, що в Єрусалимі створювався новий грецький поліс, Антиохія, зі своїм особливим громадянством. Назва “Антиохія”, звичайно ж, сходила до спадкового імені царів з династії Селевкідів – їх звали Антиохами.

Здавалося б, у цьому не було нічого унікального. Приблизно так у цей час жили євреї в інших країнах Середземномор’я: вони селилися у великих містах, ставали їхніми громадянами, не цуралися спортивних та інших заходів. Так вони поєднували вірність батьківським законам з елліністичними (сьогодні б їх назвали загальнолюдськими) цінностями, і якщо тут і виникали свої проблеми, то до серйозних конфліктів вони не призводили.

Але в самій Іудеї все вийшло зовсім не так: у ній спалахнуло запекле повстання. Чому? Важко сказати однозначно. Однією з причин стали розбрати між різними кланами в Єрусалимі: одні підтримували Селевкідів, другі дивилися в бік Птолемеїв, і всі боролися за владу. Справа дійшла до того, що один первосвященик, Менелай, повалив іншого, Іасона, а той, знайшовши зручний момент, штурмом узяв Єрусалим і перебив своїх супротивників. Звернемо увагу, що обидва претенденти на пост первосвященика обрали для себе грецькі імена: вони явно були прибічниками еллінізації. У результаті в їхній розбрат довелося втрутитися сирійському царю Антиоху: він сам узяв місто нападом і залишив у “Верхньому місті” (тобто у фортеці всередині Єрусалиму) військовий гарнізон, який не занадто церемонився з місцевим населенням, а первосвящеником знову призначив Менелая.

Але подібні речі напевно творилися в багатьох місцях елліністичного світу – чому ж саме Іудея повстала проти свого грецького царя, і не просто повстала, а завоювала незалежність?

Закон або смерть!

Головною причиною пожежі, звичайно, стали релігійні переслідування з боку сирійської влади. Втім… вони думали не про релігію, а про політику: держава просто чекала від своїх підданих, що вони відмовляться від своїх “варварських” звичаїв заради нових, освічених, еллінських, загальних для всієї держави. Тим більше, євреї вже проявили себе як баламути і бунтарі – хіба не слід було розумному цареві потурбуватися про напоумлення цих “варварів”? Особливо слід було постаратися про те, щоб усі євреї регулярно брали участь у жертвопринесеннях у дні державних свят – у наших богів вони, звичайно, можуть не вірити, але заходи відвідувати зобов’язані, це вже питання політичної лояльності. Так, мабуть, міркували при дворі.

Ну а влада на місцях, як повелося, трохи перестаралася, та й солдати місцевого гарнізону не відрізнялися делікатністю… От що в результаті побачили євреї: “Цар послав одного старця, афінянина, примушувати юдеїв відступати від законів батьківських і не жити за законами Божими, а також осквернити храм Єрусалимський і найменувати його храмом Юпітера Олімпійського… Не можна було ні зберігати суботи, ні дотримуватися батьківських свят, ні навіть називатися юдеєм… Дві жінки звинувачені були у тім, що обрізали своїх дітей; і за це, привісивши до сосків їхніх немовлят і перед народом провівши по місту, скинули їх зі стіни. Інші бігли у ближні печери, щоб потай святкувати сьомий день, але були спалені, бо вони неправедним вважали захищатися з поваги до святости дня” (2 Мак. 6:1-2,6,10,11).

Антиох переслідує віруючих ізраїльтян, Юліус фон Каролсфельд

Так просте бажання виконувати дані Богом заповіді – про храмове богослужіння, обрізання, тобто присвячення Богові, і дотримання суботи – ставало державним злочином, за який можна було поплатитися життям. Цього євреї перенести вже не могли.

Саме тоді з’являються перші мученики – люди, яких тортурами і загрозами змушують відректися від своєї віри, але вони віддають перевагу над зреченням тяжкій смерті. Старця Єлеазара насильно годували свининою, але він випльовував її як заборонену Мойсеєвим Законом їжу. Тоді відповідальні за ідеологічну роботу запропонували йому поїсти під виглядом забороненої дозволену їжу: так він врятував би своє життя і не порушив би Закон. Але Єлеазар відмовився: якщо всі інші думатимуть, що він їсть свинину, то його лицемірство послужить гріхопадінню багатьох. Тоді Єлеазар був убитий.

В іншому місці ми читаємо, як мученицькою смертю загинули семеро братів разом зі своєю матір’ю. Напевно, це найстрашніша страта: бачити, як гинуть у муках найближчі тобі люди. Але вони йшли на смерть не з простої впертості, кажучи катові: “Ти, мучителю, позбавляєш нас теперішнього життя, але Цар миру воскресить нас, які померли за Його закони, для життя вічного” (2 Мак. 7:9) – до речі, це перший у Біблії явний виклад віри у вічне життя після смерті.

Автор: Андрій Десницький

Про що розповідає Біблія