Апостол Павло, Валантен де Булонь

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Сьогодні апостол Павло прямо-таки приголомшив читачів його Послання до Тимофія своєю різкою і рішучою заявою про те, що він, один з видатніших апостолів Церкви Христової, насправді не перший з апостолів, а перший з грішників! Коли такі слова вимовляє звичайна людина – мій сусід, мій приятель, будь-який християнин, – можна, звичайно, запідозрити його в певному кокетстві, бо кожен з нас дійсно соромиться своїх гріхів, і навряд чи хтось наважиться публічно каятися у своїх сороміцьких намірах, бо про те, що ми творимо таємно, за словом того ж апостола, «соромно і говорити» (Еф. 5:12). Але тут ми чуємо слова такого самоосуду з вуст апостола Христового. І якого апостола! Того, який казав про самого себе: «Подвигом добрим я змагався, свій біг закінчив, віру зберіг; а тепер готується мені вінець правди, який дасть мені Господь» (2Тим. 4:7,8). От так: з одного боку – перший з грішників, а з другого – святий, гідний «вінця правди»!

Хто з нас зможе оцінити себе самого таким чином? Зазвичай людина, якщо вже вона вважає себе грішником, ні про який «вінець правди» і не подумує. Швидше, їй властиво мислити про себе як про істоту зовсім пропащу, якій нічого і сподіватися на поблажливість. І таке налаштування ввергає всякого, хто усвідомлює свою недосконалість у глибокий і глухий смуток, який сам по собі є гріховною пристрастю і тільки посилює становище грішника, позбавляючи його надії на спасіння, ввергаючи його в безодню відчаю, з якої дійсно немає виходу. Про який вже тут душевний спокій можна говорити?

Спокій при спогляданні своєї недосконалості властивий швидше тому, у кого совість померла, кого ніяким власним падінням ні здивувати, ні приголомшити, ні потрясти не можна. Але такій людині навряд чи спаде думка каятися, намагатися змінитися, боротися зі своїми гріхами. Вона цілком собою задоволена і тужить, мабуть, тільки про те, що не всі ще цілком оцінили її високу гідність.

Апостол Павло сполучає на перший погляд те, що не можна з’єднати: глибокий і безумовний жаль про свої гріхи і таку ж глибоку і безумовну віру у своє спасіння, у «вінець правди, який дасть» йому Господь. Він примудряється здійснити те, про що інший святий православної Церкви, преподобний Силуан Афонський, сказав майже через дві тисячі років: «Тримай розум свій у пеклі і не зневіряйся». Тобто: знай усю моторошну правду про своє гріховне відпадання від Бога і в той же час будь упевнений у тому, що спасенний будеш.

На всі ці міркування так і хочеться закричати: «Людям це неможливо» (Мф. 19:26)! І справді – неможливо. Як неможливо сліпому, що сидить біля воріт Єрихонських, зцілити самого себе. Він це розуміє і тому через усі перешкоди, через усі заперечення тих, що «йшли попереду» (Лк. 18:39), через власний відчай (бо він не перший день сліпий і як не намагався зцілитися – нічого в нього не виходило), через усе це він кричить до Бога, він благає Христа Спасителя: «Ісусе, Сину Давидів, помилуй мене!» (Лк. 18:38). І диво стається: не праведність, не особливі заслуги, не якісь інші людські достоїнства – одна тільки віра рятує нещасного сліпого, і він милістю Божою набуває зору.

Так само як Єрихонський сліпий, набув одного разу зору «перший серед грішників» апостол Павло. Втім, йому, для того, щоб очима чистої душі побачити Бога, Бога, на Якого він до того повставав, довелося на якийсь час осліпнути, перестати бачити світ, якому він вірив раніше. Але настав час: «немовби луска відпала з очей його, і враз він прозрів» (Діян. 9:18).

Той, хто щойно прозрів вірою, може, подібно до «апостола язичників», знати страшну правду про те, що він, як якийсь виродок, «недостойний зватися апостолом, тому що гнав Церкву Божу» (1Кор. 15:9), бо той, хто щойно прозрів вірою, може бачити свої гріхи в усій їх повноті і мерзенності. Тільки духовно зрячий може не впасти при цьому у відчай, бо за першою правдою про власний гріх йому видна друга правда – правда про милосердя Боже.

Шлях у Царство Небесне не закритий ні для кого. І тому кожен з нас, як колись Єрихонський сліпий, може одного разу почути повний співчуття і любові голос Христовий: «Прозри! Віра твоя спасла тебе» (Лк. 18:42). Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 31 неділя після П’ятидесятниці